– Як вам свахо не соромно, дітей з хати виганяти та ще й з маленькою дитиною?, – взялася вона мене з порога совістити.
– Як вам так їх жаль, то забирайте до себе, – відрубала я на корінню оті лекції, досить з мене!
У мене таке враження, наче мене запрягли у воза і попереду поставили морквинку «Скоро буде легше», і я отак біжу до того «легше», а йому нема ні кінця, ні краю!
Коли мене покинув чоловік, то я ще розуміла і що я впряглася – треба було сина на ноги ставити, на одяг та їжу заробляти.
Думала, що стане легше, коли він піде вчитися, але де там – за сесії плати, за курсові – плати, за практику – домовся.
А се для того аби синочок мав професію та навчився заробляти.
І тільки він пішов на роботу, як нова напасть – дівчина.
Замість того аби мені допомогти платити рахунки та кредити, він весь свій заробіток витрачав на дівчину.
Може, Маруся думала, що виходить заміж за мільйонера? Вона ж була у нас в хаті та бачила, що за нею ремонт плаче.
Але ж ні, ні одне, ні друге головою не думало, а вирішило, що треба мене «втішити» звісткою про майбутнє маля.
– Мамо, Маруся при надії, – сказав син, а я мало не впала.
Не жила багато і вже й не буду.
– Чим же ви думали, – питаю я його.
– Мам, не починай. Ми у тебе поживемо пару місяців, а потім орендуємо квартиру.
Я наче відчувала, що декількома місяцями не обійдеться.
У мене не хороми, а нещасні сорок п’ять квадратів, де п’ять квадратів – це кухня!
Я ледве з пузатою невісткою в тій кухні розминалася, а як далі жити?
Микола на роботі зранку до вечора, я також працюю, а Марія, відповідно, вдома.
Там їй треба колиску, далі коляску, далі одяг на дитину, далі горщик з музикою…
І поки мій син на те все робив, то комунальні послуги і їжу купувала я!
Нанервуйся на роботі за копійчану зарплату, принеси з магазину та щось приготуй і те все під плач дитини, який просто не спинявся. Я вже собі думала, що невістка навмисне дитину розбудить аби вечерю не готувати.
Минув вже рік і пішов другий, а молодята й не думають від мене з’їжджати.
Живуть собі для себе, а я як той служка на них працюю.
Дійшло до того, що я не мають ні гривні з заощаджень! Все проїла і нічого собі не придбала. Нічого для себе за всі ці роки.
Та доки ж таке буде?
Вже малому три роки виповнилося і вже сама Марія може йти на роботу, а дитину в садок, а тоді мені синочок мій любий заявляє:
– Ми порадилися, що вона до шести років не вийде, бо дитина ще маленька і мами хоче.
Тут я вже не витримала, бо особисто я хочу спокою.
– Аби ви вже шукали собі квартиру і виїжджали геть! Досить з мене вас і вашого життя. Я ще молода жінка.
Але поруч з вами де я е відчуваю? Працюй і працюй та ще вам не вгодиш!
– Мамо, інші матері з радістю онуків бавлять, а ти?, – обурився син.
– А я вже набавилася і буду бавити раз чи два в тиждень, а не щодень!
– Ми не маємо куди йти, – каже син.
– То підіть до тещі, у неї хата велика і буде вам радість.
Але ж в тещі працювати треба ще й по господарі, то де вони хочуть? А в місті отак легенько на маминому і без «дякую» – то вони завжди будь ласка.
