fbpx
Історії з життя
Невістка моя цілу делегацію привела аби мене напоумити, але я й так вже жінка доросла, п’ятдесятирічна, й так задовго це все у себе терпіла

– Як вам свахо не соромно, дітей з хати виганяти та ще й з маленькою дитиною?, – взялася вона мене з порога совістити.

– Як вам так їх жаль, то забирайте до себе, – відрубала я на корінню оті лекції, досить з мене!

У мене таке враження, наче мене запрягли у воза і попереду поставили морквинку «Скоро буде легше», і я отак біжу до того «легше», а йому нема ні кінця, ні краю!

Коли мене покинув чоловік, то я ще розуміла і що я впряглася – треба було сина на ноги ставити, на одяг та їжу заробляти.

Думала, що стане легше, коли він піде вчитися, але де там – за сесії плати, за курсові – плати, за практику – домовся.

А се для того аби синочок мав професію та навчився заробляти.

І тільки він пішов на роботу, як нова напасть – дівчина.

Замість того аби мені допомогти платити рахунки та кредити, він весь свій заробіток витрачав на дівчину.

Може, Маруся думала, що виходить заміж за мільйонера? Вона ж була у нас в хаті та бачила, що за нею ремонт плаче.

Але ж ні, ні одне, ні друге головою не думало, а вирішило, що треба мене «втішити» звісткою про майбутнє маля.

– Мамо, Маруся при надії, – сказав син, а я мало не впала.

Не жила багато і вже й не буду.

– Чим же ви думали, – питаю я його.

– Мам, не починай. Ми у тебе поживемо пару місяців, а потім орендуємо квартиру.

Я наче відчувала, що декількома місяцями не обійдеться.

У мене не хороми, а нещасні сорок п’ять квадратів, де п’ять квадратів – це кухня!

Я ледве з пузатою невісткою в тій кухні розминалася, а як далі жити?

Микола на роботі зранку до вечора, я також працюю, а Марія, відповідно, вдома.

Там їй треба колиску, далі коляску, далі одяг на дитину, далі горщик з музикою…

І поки мій син на те все робив, то комунальні послуги і їжу купувала я!

Нанервуйся на роботі за копійчану зарплату, принеси з магазину та щось приготуй і те все під плач дитини, який просто не спинявся. Я вже собі думала, що невістка навмисне дитину розбудить аби вечерю не готувати.

Минув вже рік і пішов другий, а молодята й не думають від мене з’їжджати.

Живуть собі для себе, а я як той служка на них працюю.

Дійшло до того, що я не мають ні гривні з заощаджень! Все проїла і нічого собі не придбала. Нічого для себе за всі ці роки.

Та доки ж таке буде?

Вже малому три роки виповнилося і вже сама Марія може йти на роботу, а дитину в садок, а тоді мені синочок мій любий заявляє:

– Ми порадилися, що вона до шести років не вийде, бо дитина ще маленька і мами хоче.

Тут я вже не витримала, бо особисто я хочу спокою.

– Аби ви вже шукали собі квартиру і виїжджали геть! Досить з мене вас і вашого життя. Я ще молода жінка.

Але поруч з вами де я е відчуваю? Працюй і працюй та ще вам не вгодиш!

– Мамо, інші матері з радістю онуків бавлять, а ти?, – обурився син.

– А я вже набавилася і буду бавити раз чи два в тиждень, а не щодень!

– Ми не маємо куди йти, – каже син.

– То підіть до тещі, у неї хата велика і буде вам радість.

Але ж в тещі працювати треба ще й по господарі, то де вони хочуть? А в місті отак легенько на маминому і без «дякую» – то вони завжди будь ласка.

You cannot copy content of this page