Ось уже три роки я – нещасна бабуся, не можу спілкуватися зі своїми онуками.
Під надуманим приводом невістка не дозволяє нам зустрічатися, бачу онучок уривками, що викликає її бурхливе невдоволення, я просто підстерігаю їх біля під’їзду будинку, де вони живуть, тому що в дім мені приходити заборонено.
Прикро до сліз, адже коли вони були маленькими, я з ними і гуляла, і розмовляла, любила і люблю досі, а заборона на спілкування підриває мої сили та здоров’я.
Гірко усвідомлювати, що нічого неможливо зробити. На контакт невістка не йде, телефон заблокувала, а була така гарна дівчинка, вихована, привітна.
З сином у них, слава богу, начебто все добре, принаймні, з його слів.
Бачу його рідко, зайнятий у бізнесі, та й він небагатослівний. Що робити, допоможіть.
Пишу під вигаданим ім’ям, не хочу ще й загострення стосунків із сином.
Лариса.
