Анатолій Петрович важко зітхнув і почав розповідь:
— Перший раз я одружився одразу після армії. Не встиг повернутися додому, а тут сусідська дівчина кліпає очима. Три дні за ручку ходили, а потім.
Через два тижні Аня сказала, що «якось дивно себе почуває». Нікого не питаючи, я взяв Аню за руку і повів у РАЦС. Розписалися тихо, мирно, без урочистостей. Та й не було за що їх влаштовувати. Моєї матері не стало, коли з’явилася на світ її третя дитина. Батько так і не одружився, виховував нас із сестрою сам. Аня хоч і була єдиною дитиною у сім’ї, але її батько був лінивий, не працював, діймав дружину та доньку.
Відразу після повернення з армії я влаштувався на роботу, тому як тільки ми одружився, нам виділили кімнату в сімейному гуртожитку.
Загалом, Аня була хорошою матір’ю і господинею, але періодично у неї траплялися емоційні гойдалки. Розсердиться на порожньому місці, гримне дверима і піде на пару днів.
Куди вона йшла я не знав, та й мені було не до того. Дочка з’явилася на світ семимісячною, мала, слабка, я розривався між нею та роботою.
Так ми прожили майже шість років.
Повернувшись одного разу після чергового «вихлопу» дружина заявила, що забирає доньку і йде до іншого.
— Іди, куди хочеш, а доньку я тобі не віддам! – сказав я.
— Невже ти й досі нічого не зрозумів? — Здивувалася вона.
— А що я маю зрозуміти?
— Те, що бачать і знають усі, крім тебе. Вона не твоя дочка!
— Не моя?
— Який же ти далекий! Вона ж точна копія Грицька Зайця! До нього я і йду. Ти думаєш, чому вона така слабесенька на світ з’явилася?
— Тому що 7-місячна
— Тому що Гриць має вроджені проблеми. А за тебе я заміж вийшла, бо розуміла, що з нього ніякий батько, а мені треба ж було якось гріх прикрити. Але я завжди любила тільки його.
Як тільки нас розлучили, Аня з донькою та новим чоловіком поїхали у невідомому напрямку. Її мама тихо плакала, не знаючи де донька і онука, що з ними, а батько обурювався і за звичкою слів не добирав.
Мені залишили кімнату в сімейному гуртожитку і навіть із черги на квартиру не прибрали (все одно доведеться чекати ще кілька років).
Коли прийшов до тями після всіх потрясінь, я зауважив, що в сусідній секції оселилася нова, самотня матуся з хлопчиком 5-6 років. Питав людей. Сказали, що вона у нас працює у плановому відділі.
Ходжу, поглядаю на неї, а як підійти познайомитись не знаю. Боязко мені. Тут сусід заглянув попросити солі. Я подумав, що це гарна нагода почати розмову. Взяв коробку з-під сірників і пішов у сусідню секцію.
Постукав до неї у двері. Вона відкрила і я втратив дар мови. У домашньому халатику, така жіночна, доглянута. Розгубився, забув, навіщо прийшов. Кажу:
— Доброго дня! А ви не почастуєте мене тарілочкою борщу?
Вона, трохи здивовано:
— Ні.
— Вам що шкода тарілочки борщу для самотнього чоловіка?
– У мене її просто немає.
— Ні? – щиро здивувався я. – Ви така домашня, затишна. Я чомусь думав, що у вас обов’язково має бути борщ. Мене Анатолій звати.
– Зоя. Бажаєте суп з домашньою локшиною?
– Не відмовлюся!
Пізніше я дізнався, що Зоя помітила мене набагато раніше, ніж я її. Молодий, працьовитий, без шкідливих звичок чоловік, який сумує за донькою, яка йому зовсім і не донька, зачарував її. Вона, як і я шукала привід познайомитися, але нічого гідного на думку не спадало.
Ми із Зоєю через два місяці подали заяву, розписалися та прожили разом сорок два роки. Виховали спільну дитинку та обох наших дітей підняли на ноги. Тепер Зоя покинула нас, залишивши напризволяще. Нам дуже не вистачає нашої матусі та дружини.
Фото ілюстративне.
