Мені п’ятдесят п’ять років і я роки живу в Італії, заробила на квартиру трикімнатну, синові дала освіту, вивела в люди, купила машину. Й досі його утримую та грошенят підкидаю, бо він на державній роботі, а там з зарплатою не густо.
І на цю роботу я його теж сама влаштувала і це мені обійшлося в добру копієчку. Так от, я повністю облаштувала синове життя і тільки чекала, коли він знайде собі дружину, яка буде його любити, між ними буде мир і злагода.
Віта з першого погляду була наче нічого, але хватку мала – дай Боже кожному. Не встигли одружитися, як вже дитина на підході, а далі й друга. Звичайно, що вони жили в моїй квартирі, я не заперечувала, бо вирішила, що тепер буду просто жити, а не гибіти, і потроху складатиму собі на квартиру.
Отак вони прожили три роки і якось я приїхала додому і очі забула. Квартира повністю занедбана, повністю.
Як це не встати та не витерти з підлоги, що дитина туди наробила і воно отак плісніє? Я не знаю чи хто мав таких квартирантів, як моя невістка наробила справ. Мені голова як вхопила, то тільки в Італії й попустило, та я не могла в тому запаху спати, а їсти – то й питань не було. Я так прожила два дні і поїхала геть, я вже й не хотіла вертатися. Думала, що було видно мою реакцію на той «порядок», але син мене здивував:
– Мамо, а чого ти так рано поїхала?
– Сину, я не можу жити в таких умовах.
– Мамо, та то діти.
– Діти? Ні, сину, то твоя дружина така.
І отак я собі остаточно вирішила, що куплю собі квартиру, бо там ноги моєї не буде. Але обставини вносять корективи і мені довелося таки їхати в Україну, щоб і зуби зробити, і на огляд піти, щоб все тримати під контролем.
Я тоді зателефонувала синові і так відтоді та ситуація й колотиться.
– Сину, я їду і у мене два до тебе прохання, – сказала я йому і все детально пояснила.
Розумієте, я не хотіла бозна чого: мені не треба було їсти в ліжко подавати чи за мною прибирати, я просто хотіла в своїй квартирі, на яку я заробляла важко, побути той тиждень чи трохи й більше, щоб мене ніхто не турбував.
От скажіть – я маю на таке право?
Отож, я приїхала і все було так, як я просила сина, я йому зателефонувала і подякувала, що він все виконав дуже точно.
– Мамо, але ти бачиш, яка там сума?, – спитав мене він.
Я бачила, але я готова була заплатити вдвічі більше, лиш би прийти в чистоту. Думаю, що ті працівники, які відмивали мою квартиру, вони ще й мало взяли.
І ось я роблю свої справи і вирішила й з онуками зустрітися і зателефонувала до невістки. А та мене й ошелешила:
– Ви вигнали дітей з квартири і хочете зустрітися? Ви совість маєте?
– Я виганяла? Зі своєї квартири?, – питаю я її, – Я попросила сина аби ти пожила у своїх батьків цей час з ним або ви собі б зняли квартиру, мені байдуже. Я хотіла побути в домі, який я купила.
– От і сидіть, а онуків ви не побачите, – каже вона мені.
Так, я попросила сина аби вони звільнили мою квартиру на той час, що я приїду. Я не хочу жити ні в готелі, ні в чужій квартирі, а хочу побути в тій, яку купила і обладнала, коли ще цієї невістки й в помині не було.
Я дороблю свої справи і вернуся назад, але тепер мене хвилює питання – чи треба мені заробляти на ще одну квартиру чи попросити сина зі своєї? Як би ви вчинили на моєму місці?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота