Мені сорок дев’ять років, а чоловікові п’ятдесят, збоку – ну просто ідеальна пара. Ми давно перестали сваритися, бо живемо в достатку, кожен має свою віддушину в вигляді роботи, ростимо сина, який вже й сам скоро створить нову родину.
Я з тих жінок, які виглядають молодше на свій вік і часто чую компліменти в свій бік і чоловічу увагу. Але я ніколи не дозволяла собі жодного флірту, адже у мене є чоловік. Навіщо мені якась інтрижка, коли я можу втратити душевний спокій?
Чоловік мій директор великої компанії, тому часто їздить у відрядження, й за кордон в тому числі. Я йому повністю довіряю, просто прийняла для себе таке рішення – навіщо хвилюватися про якісь справи, якщо я не знаю напевно чи це є, а буде – тоді й буду хвилюватися.
Все розкрилося доволі банально: ми були на природі в горах і чоловіки пішли в ліс по дрова, а ми, дівчата, готували каву та балакали. Аркадій залишив телефон, який просто не перестаючи телефонував. Я підняла трубку і почула:
– Це Алла, скажіть Аркадію, що Аліночка в лікарні.
– Яка Аліночка?, – не зрозуміла я.
– Знаєте, ця розмова давно мала між нами відбутися. Я його цивільна дружина Алла і у нас спільна донька Аліна.
Жінка розповіла, що дитина цього року піде в школу і всі ці роки Аркадій живе на дві родини. Він обіцяв їй вже сто разів, що покине мене і буде з нею, з молодою і гарною, бо мене він більше не любить.
Звісно, любити все життя – то велика рідкість, але мати повагу до людини, що поруч? І мене так вразило те, що він мене не поважає, навіть більше, що вже не любить.
Можна ж було одразу сказати, що закохався і є дитина. Я б відпустила і не чіплялася за штани.
А тут так майстерно грати ролі, бути поруч, усміхатися, цілувати, питати поради і при цьому отак нехтувати.
– Зрозумійте, доньці потрібен тато, вона дуже його любить, а у вашій родині вже всі великі і ви скоро будете мати онуків, – все говорила Алла.
– Тобто, я маю втішитися онуками?, – засміялася я.
– Так, ви вже не молоді, тому така ваша доля, – відповіла Алла.
Якраз на цей момент і прийшов Аркадій і все зрозумів з мого виразу обличчя.
– Тебе до телефону, – сухо сказала я і намагалася не подати виду перед іншими.
Чоловік поговорив і почав збиратися, мовляв, викликають на роботу.
– Ти їдеш, – спитав мене.
– Ні, я буду відпочивати, – відповіла я.
У мене був час про все подумати, але рішення не приходило, як бути. Була думка поборотися за чоловіка, довести тій молодій, що не все вирішують роки. Але думка про те, що буду з ним поруч – аж до горла підходило.
Таке було неприйняття цієї людини. Просто на фізичному рівні. Він вернувся, почав говорити, що не хотів мене лишати. Бо я хороша людина, уявляєте?
– О, ні, ти просто знав, що це не зручно для всіх твоїх друзів показати, що ти не сім’янин, а звичайний чоловік. Я не хочу більше говорити і тебе знати.
Майно поділили і я почала забувати про нього. Чи то співпало, але скоро справи його пішли вниз, він знав, що міг надіятися на мене, на мою частку, але знав, що я пальцем не ворухну.
Кажуть, що у нього прихопило серце і його виходжує зараз молода дружина. Мені все одно, хоч наш син до нього й їздив та питав чи допомогти з лікуванням. Казав, що дружина дуже засмучена і Аркадій в не кращому стані, адже чоловік він вже в роках, хоч і молодиться.
Тепер не знаю чи їхати й мені до нього, бо й не хочеться, але ж ми прожили стільки років разом.
Фото Ярослава Романюка.
