Я ще, знаєте, старалася, думала, що як зачіску зміню, додам щось нове в меню, але не могла йому усміхатися. Не могла.
А тут подруга давня запросила на каву і там я побачила його з якоюсь молодою під ручку, поцілунки і обійми.
Зробила вигляд, що не знаю цього чоловіка, але нічого не могла думати, лиш кивала подрузі на її слова.
На наступний день Марія знову зателефонувала:
– А де ти?
– Тобто? На роботі.
– Ти ж погодилася прийти до нас на співбесіду. Нам потрібен секретар.
Я ж її просто не чула. Яка робота. Я маю роботу в інституті секретаркою в деканаті. Робота така собі, але я ж там заради того аби дітей влаштувати на навчання.
Тим більше, що на наступний рік їм поступати. Навіщо мені нова робота?
– Господи! Та я тебе пам’ятаю з навчання. Ти ж там скнієш, а у нас хоч зарплата нормальна!
Я погодилася прийти. Робота там і справді не складна для мене, але якось все динамічно. Цього вчися, те не забудь, там скасуй, тут додай…
Голова крутилася від інформації, тому вдома я перестала слідкувати чи діти виконали уроки і чи є у Василя чиста сорочка.
Прибіжу додому, щось приготую, але вже не кожному персонально, а для всіх – хочете їжте, а не хочете, то самі готуйте, вже дорослі.
Пралку закинула, порох не помітила, підлогу вже тиждень не мила. Вирішила оновити собі гардероб з першої ж зарплати і не оплатила дітям гуртки та комуналку.
– Василю, з тебе п’ять тисяч лише на комунальні і гуртки, – сказала я чоловікові, – Тому будь добрий без ніяких історій, що авансу нема і ще там щось.
Чоловік тільки рота роззявив, адже я ніколи за все наше спільне життя не вимагала у нього грошей. Скільки дав – добре, мало – свої доклала і оплатила.
А тут без усіляких «мені треба на важливе» сказала і нічого, небо не впало.
– У мене сорочок нема чистих,- каже він мені, – все не попрасоване… Ти мене чуєш?
– Так, всі за мною, – сказала я родині і почала демонструвати, як закидати в пральну машину одяг, скільки наливати порошку, – Показую раз і всі мають запам’ятати: біле перемо з білим, кольорове окремо. Це дуже просто і ви маєте вчитися нарешті самостійності.
Після роботи я могла собі дозволити запізнитися і посидіти з друзями десь, мене не відвідувала при цьому думка : «Як там мої малесенькі та без мене? Я ж така-сяка затрималася і зробила щось, що мені подобається…».
А потім чоловік каже мені, коли я пізно вернулася:
– Ти де ходиш? Я тебе чекаю з роботи, а тебе нема?
– Я змінила роботу, – кажу йому.
– Як?
– Та отак. Все в житті треба міняти, як час приходить.
Далі в чоловіка почали лізти очі, що я й одяг новий маю і мене підвозять додому.
– Це що взагалі таке? Ти одружена жінка!, – каже мені і весь аж трясеться, – Ти як себе ведеш?
– Що сталося такого? На роботі затрималася і колега підвіз. Не треба з цього робити подію.
Я собі взяла за звичку не приходити з роботи і одразу на кухню, бо ж треба вже негайно їсти варити. Я маю хвилин двадцять, щоб відпочити і хай весь світ закриється.
Знаєте, відколи я своїм дітям перестала догоджати. То виявилося, що вони знають де виделки і де сіль стоїть, можуть зробити бутерброди і винести сміття.
Чоловік кожного вечора вдома та дивиться за мною. Мене це трохи смішить, бо я такої уваги вже не потребую.
Навіть пробував раз натякнути на обов’язки, але я те швидко обірвала.
Живу з ним, бо поки так мені вигідно, адже квартира у нас в кредиті на нас, як на подружжю. А там буде видно.
Фото Ярослава Романюка.
