Поки мої однокласники після уроків бігали у дворі, каталися на велосипедах чи обговорювали нові фільми, я поспішала додому. Мені треба було прибрати в хаті, випрати білизну, вимити підлогу і приготувати щось поїсти. Грошей у нас постійно не вистачало. Мама працювала на фермі і там платили не багато. Тата я не знала. Я навчилася економити на всьому, підлатувати старий одяг і тішитися найменшим дрібницям.
Після закінчення школи я чітко знала, чим хочу займатися. Малювання та відчуття форми завжди були моєю єдиною розрадою. Я вступила до навчального закладу на художній напрямок, здобула освіту дизайнера та вирішила спеціалізуватися на створенні авторських прикрас. Починати було важко, але поступово про мої роботи дізналися люди.
Спрацювало сарафанне радіо: спочатку замовляли подруги, потім знайомі знайомих. Я робила сережки, підвіски, браслети з напівкоштовного каміння, виплетала хитромудрі візерунки з дроту та створювала унікальні брошки.
З’явився стабільний власний дохід. Я нарешті змогла дозволити собі купувати якісні речі, оновити гардероб, підібрати гарну доглядову косметику. Знайомі часто казали, що я розквітла і стала справжньою красунею. Чоловіки звертали увагу, намагалися залицятися, але в моєму серці нічого не відгукувалося. Були якісь короткі симпатії, легкі захоплення, але вони минали так само швидко, як і починалися. Я чекала на справжнє, глибоке почуття, але воно не поспішало.
Того дощового дня я закінчувала чергову складну роботу у своїй невеликій орендованій майстерні. Двері відчинилися, і до приміщення зайшла молода, приємна жінка. На ній був світлий плащ, а під ним вимальовувався кругленький животик. Вона посміхнулася, струсила краплі води з парасольки і підійшла до мого робочого столу.
— Доброго дня, — сказала вона лагідним голосом. — Мені вас дуже порадили. Сказали, що ви робите речі, які мають особливу енергетику.
— Доброго дня, — відповіла я, підводячись з-за столу. — Проходьте, будь ласка. Що саме ви б хотіли?
— Знаєте, у мене особлива подія, — жінка ніжно поклала руку на живіт. — Ми чекаємо на дівчинку. Це наша друга дитина, першій донечці вже п’ять років. Я хочу замовити для малечі щось дуже особливе. Своєрідний оберіг, кулон чи підвіску, яку вона зможе носити, коли трохи підросте. Щось таке, що берегтиме її.
— Це чудова ідея, — щиро посміхнулася я. — Давайте обговоримо деталі. Які матеріали вам більше довподоби? Можливо, срібло, перламутр чи якийсь конкретний камінь?
— Я повністю довіряю вашому смаку, — мовила клієнтка. — Хочеться чогось ніжного, витонченого. Можливо, щось із рожевим кварцом або ніжним агатом. Намалюйте кілька ескізів, а я виберу.
— Добре, я підготую кілька варіантів, — я взяла блокнот і записала її контакти. — Завітайте через два дні, я покажу вам начерки.
— Домовилися. Дякую вам велике, — жінка розплатилася за консультацію і вийшла.
Вона пішла, а я залишилася за столом із чистим аркушем паперу та олівцем у руках. У голові крутилися різні образи: ніжні лінії, вигини срібного дроту, краплеподібні камінці. Я сиділа, малювала один варіант за іншим, але жоден із них не здавався мені досконалим. Справжня робота вимагала повного занурення, а думки постійно збивалися.
Саме в цей момент пролунав дзвінок мого мобільного телефону. На екрані висвітилося ім’я, від якого у мене щоразу со солодко стискалося серце — Назар.
Ми познайомилися пів року тому цілком випадково. Я стояла на зупинці, чекала на міський транспорт, коли раптово почалася злива. Я не мала з собою парасольки і вже приготувалася повністю змокнути, як раптом біля мене зупинилася машині і чоловік із приємною посмішкою запропонував підвезти мене, ми познайомилися, а вже наступного дня він запросив мене на каву.
З того дня Назар оточив мене неймовірною турботою. Він купував квіти, робив подарунки, підвозив після роботи, цікавився моїми справами. З ним я вперше за довгі роки відчула себе захищеною і потрібною. Я закохалася без пам’яті, повірила кожному його слову і була абсолютно щасливою.
— Алло, привітик, — відповіла я на дзвінок, відчуваючи, як обличчя розпливається у посмішці.
— Привіт, сонечко, — пролунав у слухавці його впевнений, оксамитовий голос. — Ти ще в майстерні?
— Так, сиджу над ескізом. Клієнтка тільки-но пішла.
— Залиш усе. На вулиці злива, я якраз проїжджаю повз твій район. Давай підвезу тебе додому, а по дорозі заскочимо кудись випити чаю.
— Добре, — зраділа я. — Мені треба хвилин десять, щоб зібрати речі та зачинити майстерню.
— Я вже під’їжджаю, чекаю біля входу.
Я швидко склала олівці, заховала начерки в папку, вимкнула світло і замкнула двері. Біля тротуару вже стояв його автомобіль. Я підбігла, сіла на переднє сидіння і одразу відчула затишок та тепло.
— Втомлена? — запитав він, рушаючи з місця.
— Трохи є, — зітхнула я, відкинувшись на спинку сидіння. — Замовлення цікаве, але відповідальне. Жінка хоче оберіг для донечки. Треба придумати щось дуже світле.
— Ти впораєшся, у тебе золоті руки, — сказав Назар, перелаштовуючись у сусідню смугу руху. — Слухай, давай заїдемо в те маленьке кафе на розі. Нам треба спокійно поговорити.
— Про що? — поцікавилася я, глянувши на нього.
— Та так, є кілька важливих моментів, — його голос раптом став дещо напруженим, а посмішка зникла з обличчя. — Хочу тобі дещо пояснити.
Ми припаркувалися біля затишного закладу. Зайшли всередину, сіли за віддалений столик у кутку. Офіціант приніс два гарячі напої. Назар довго мішав ложечкою рідину в чашці, не підводячи очей. У мене всередині з’явилося дивне, тривожне відчуття.
— Назаре, що сталося? — не витримала я першою. — Ти якийсь сам не свій. На тобі лиця немає.
Він глибоко зітхнув, відклав ложечку і нарешті глянув мені в очі. Погляд у нього був винуватий і водночас якийсь раціонально-холодний.
— Розумієш, — почав він повільно, добираючи кожне слово. — Наш формат зустрічей… нам доведеться його трохи змінити. Ми не зможемо бачитися так часто, як раніше.
— Чому? — здивувалася я. — У тебе проблеми на роботі? Чи якась поїздка?
— Ні, справа не в роботі, — Назар замовк, ніби збираючись із силами. — Я повинен був сказати тобі раніше, але все ніяк не наважувався. Я боюся тебе втратити, але й брехати далі не можу. Я одружений.
Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. У мене на мить заклало вуха, а повітря в легенях просто закінчилося. Я дивилася на нього і не могла повірити в те, що чую.
— Що ти сказав? — перепитала я пошепки, сподіваючись, що мені просто здалося.
— Я одружений, — повторив він виразніше. — У мене є дружина. І донька. І у нас знову буде поповнення в сім’ї.
— Ти розумієш, що ти зробив? — дрібне тремтіння охопило все моє тіло. — Ти пів року грав роль вільного, закоханого чоловіка! Ти обіцяв мені спільне майбутнє, говорив про весілля!
— Послухай мене уважно, — Назар простягнув руку і спробував накрити мою долоню, але я різко відсмикнула її. — Я не брехав про свої почуття. Я справді тебе люблю. Ти для мене особлива жінка. Але я не можу кинути родинні обов’язки. Я не можу їх залишити, не можу ризикувати їхнім спокоєм і репутацією.
— А мною ризикувати можна було? — сльози гарячими струмками потекли по моїх щоках. — Моїми почуттями можна було бавитися? Ти просто використав мене!
— Це не так! — палко заперечив він, дістаючи з кишені телефон. — Подивись на мене. Я люблю вас обох, просто по-різному.
Він випадково розблокував екран. На дисплеї була фотографія: Назар тримає величезний букет квітів, а поруч із ним посміхається його дружина — та сама клієнтка з моєї майстерні. Вони виглядали як абсолютно щаслива, гармонійна родина.
Світ навколо мене ніби розпався на дрібні друзки. Перед очима постала постать тієї молодої жінки з животиком, яка годину тому заходила до моєї майстерні. Вона замовляла оберіг для своєї другої донечки. У мене в голові клацнуло, і всі деталі склалися в єдину картину.
— Твоя дружина… — голос мій затремтів. — Вона сьогодні була у мене. Вона замовляла прикрасу для вашої новонародженої дитини.
Назар на мить заціпенів, його обличчя витягнулося від здивування, але він швидко повернув собі самоконтроль.
— Вона казала, що шукає майстра, — тихо мовив він. — Я не знав, що вона піде саме до тебе. Вона просто шукала когось за відгуками.
Я слухала його розважливі промови і відчувала, як всередині мене щось остаточно змінюється. Чоловік, якого я боготворила, виявився абсолютно чужим. Вся його ніжність, турбота і солодкі слова були лише гарною ширмою, за якою ховалася звичайна брехня.
— Злата, ну будь же розумною жіночкою, — тиснув він, нахиляючись ближче. — Світ дорослих людей складний. Ти ж бачиш, як я до тебе ставлюся. Я не хочу тебе втрачати.
— Встати і піти — це єдине, що я зараз хочу зробити, — я підхопила свою сумку.
— Зачекай, куди ти в таку зливу? Я ж підвезу! — він спробував вхопити мене за рукав.
— Не чіпай мене!
Я вибігла з кафе просто під холодний зливний дощ.
Я повністю занурилася в роботу. Працювала без вихідних, малювала ескізи, виготовляла складні замовлення, аби тільки не залишатися наодинці зі своїми думками. Замовлення для дружини Назара я скасувала наступного ж дня, вибачившись і повернувши передплату, пославшись на термінову відпустку.
Я не відповідаю на його дзвінки, заблокувала його в усіх соціальних мережах та месенджерах. Я викреслила його зі свого життя раз і назавжди.
