Надія закінчила одинадцятий клас у своєму рідному селі й планувала восени подавати документи до обласного педагогічного інституту. Влітку в село до своїх далеких родичів приїхав Ігор. Вони часто бачилися біля річки та на дискотеках. Ігор переконував дівчину, що їй не варто витрачати час на вступні іспити саме зараз.
— Надіє, збирай речі й переїжджай до мене в місто, — казав Ігор, зупинившись біля дерев’яного паркану. — Ми одружимося, будемо жити в трикімнатній квартирі моїх батьків.
— А як же навчання? Я мріяла здобути вищу освіту.
— Вступиш пізніше на заочне відділення, це нікуди від тебе не втече, — переконував її Ігор. — Моя мати працює в інституті, вона має багато знайомих і допоможе тобі влаштуватися на роботу. Головне, що ми будемо разом і створимо власну сім’ю.
Дівчина погодилася на пропозицію, зібрала свої речі в одну валізу й разом із чоловіком переїхала до обласного центру.
Життя в міській квартирі з перших днів виявилося складним. Свекруха, Лідія Романівна, зустрівши нову мешканку, одразу окреслила свої правила й постійно робила Надії зауваження з приводу будь-якої побутової дрібниці.
— Ти знову помила посуд холодною водою? — запитувала Лідія Романівна, стоячи в дверях кухні й уважно оглядаючи кожну тарілку. — Вся жирність залишається на кераміці.
— Я намагалася витерти все насухо чистим рушником, — тихо відповідала Надія, опустивши голову.
— Тепер цей рушник треба додатково прати, — мовила свекруха. — Ти зовсім не вмієш вести хатнє господарство.
Кожного вечора Надія з нетерпінням чекала чоловіка з навчання, сподіваючись на його підтримку та розуміння. Проте Ігор після повернення сідав за стіл і уважно слухав скарги своєї матері.
— Ігоре, твоя дружина сьогодні знову зіпсувала мою улюблену скатертину, коли прасувала, — казала Лідія Романівна під час вечері.
— Надіє, чому ти не можеш зробити все акуратно з першого разу? — зітхав Ігор, дивлячись на дружину. — Мама показує тобі, як треба правильно робити. Слухай її порад і вчися.
— Я дійсно намагаюся робити все добре, Ігоре, — казала Надія пізніше в кімнаті. — Але мені здається, що твоїй матері постійно щось не подобається.
— Не говори так про мою маму, — відповідав чоловік. — Вона бажає нам добра і хоче навчити тебе бути господинею.
Минув рік, і в родині чекали на дитя. Лідія Романівна одразу взяла під власний контроль увесь процес підготовки до цієї події.
— Тобі треба менше ходити й більше сидіти вдома, — говорила свекруха Надії. — Я сама ходитиму по магазинах і купуватиму все необхідне.
Коли народився син Денис, Лідія Романівна фактично повністю перебрала на себе догляд за хлопчиком. Вона сама вирішувала, чим годувати дитину, як її вдягати та якими іграшками бавити. Надії залишалася лише хатня робота: щоденне прибирання, прання речей, миття підлоги та приготування їжі для всієї родини.
Коли Денис пішов до школи, бабуся щодня зустрічала його після уроків і проводила з ним увесь вільний час. Надія намагалася брати участь у вихованні сина, але щоразу наражалася на холодність і відчуженість.
— Давай я допоможу тобі зробити домашнє завдання з математики, — пропонувала Надія.
— Бабуся сказала, що ти все одно не зможеш мені допомогти, бо ти не навчалася в інституті, — казав Денис. — Ми вже все зробили разом із бабусею.
Надія відчувала глибокий сум і тривогу. Вона пробувала поговорити про це з чоловіком, але той не бачив у ситуації жодної проблеми.
— Ігоре, Денис зовсім мене не слухає, — ділилася переживаннями Надія. — Він розмовляє зі мною так, ніби я стороння людина в цьому будинку.
— А що ти хотіла? — відповідав Ігор. — Ти працюєш на пів ставки в реєстратурі, а весь інший час займаєшся хатніми справами. Мама дає дитині належне виховання. Тобі варто більше уваги приділяти своєму зовнішньому вигляду, а то ти постійно ходиш в одному й тому ж одязі.
— Але ж усі гроші, які я заробляю, я віддаю тобі на купівлю продуктів та речей для Дениса, — казала Надія.
— Мені потрібно оновлювати гардероб для роботи в офісі, Денису потрібен новий комп’ютер для навчання, — мовив чоловік. — А тобі особливого одягу не треба, ти все одно ходиш тільки до магазину й на роботу.
Роки минали швидко. Надії виповнилося сорок років. Вона й далі працювала в реєстратурі, віддавала майже всі зароблені кошти на потреби родини й носила старі речі, які купувала ще багато років тому.
Одного вечора Ігор прийшов додому пізніше, ніж звичайно. Він покликав Надію до вітальні для розмови.
— Ми мусимо розлучитися, — сказав Ігор, дивлячись убік. — Я зустрів іншу жінку. Вона займається бізнесом.
— Як це розлучитися? — запитала Надія, відчуваючи важкість у грудях. — Ми ж прожили разом стільки років, виростили сина.
— Ми прожили поруч, але між нами давно немає спільної мови, — відповів Ігор. — Ти не прагнеш розвитку й залишаєшся на тому ж рівні, що й двадцять років тому.
Наступного ранку Лідія Романівна винесла валізу з речами Надії до коридору й поставила біля дверей.
— Забирай свої речі й звільняй квартиру, — мовила свекруха. — Моєму синові потрібен простір для нового життя. Нова обраниця Ігоря має прийти до нас у гості, і я не хочу, щоб ти тут перебувала.
— Але куди мені йти? — запитала Надія. — У мене немає власних заощаджень і власного житла в місті.
— Це твої особисті проблеми, — відрізала Лідія Романівна. — Повертайся в село або орендуй кімнату.
Надія зайшла до кімнати сина. Денис сидів біля вікна й читав книжку.
— Денисе, синку, ходімо зі мною, — звернулася до нього Надія. — Ми винаймемо невеличку кімнату, я влаштуюся на додаткову роботу, і ми впораємося з усім разом.
Денис відклав книжку й подивився на матір байдужим поглядом.
— Куди я з тобою піду? — запитав юнак. — Мені добре тут. У мене є своя кімната, бабуся про мене піклується, а тато купує мені всі необхідні речі.
— Але ж я твоя мати, я виростила тебе, — мовила Надія.
— Ти нічого не досягла в житті, — відповів Денис. — Бабуся мала рацію, ти недолуга мати.
Лідія Романівна стала на порозі кімнати й суворо подивилася на Надію.
— Ти чула, що сказав син? — мовила свекруха. — Бери валізу й виходь із квартири.
Надія взяла свою валізу й вийшла на вулицю. Їй не було куди йти, тому вона зателефонувала своїй колишній колезі Любі, яка мешкала сама у невеличкій однокімнатній квартирі. Люба погодилася прихистити її на декілька днів.
— Тобі треба повністю змінити своє життя, — казала Люба увечері, коли вони пили чай на кухні. — У мене є знайома, яка поїхала на заробітки до Італії. Вона прибирає приватні будинки та доглядає за літніми людьми. Там можна заробити гроші на власну квартиру.
Надія довго вагалася, але зрозуміла, що іншого виходу немає. Вона позичила в Люби необхідну суму на дорогу, оформила документи й виїхала за кордон.
Життя в чужій країні виявилося важким. Надія працювала з ранку до пізнього вечора. Вона прибирала великі двоповерхові будинки, мила вікна, доглядала за садом, прасувала білизну й готувала їжу для господарів. Увесь свій вільний час вона витрачала на вивчення мови, щоб краще розуміти розпорядження працедавців.
Зароблені кошти Надія не витрачала на розваги чи дорогий одяг. Вона не купувала собі солодощів, не ходила до кав’ярень, а харчувалася дуже скромно. Кожного місяця вона перераховувала певну суму на рахунок сина, сподіваючись, що це допоможе йому під час навчання. Проте Денис жодного разу не зателефонував їй і не подякував за надіслані гроші.
Так минуло майже десять років щоденної виснажливої праці. Надія зібрала достатню суму грошей і вирішила повернутися до України.
Приїхавши до обласного центру, вона одразу звернулася до рієлтора й придбала невеличку однокімнатну квартиру у спальному районі міста. Жінка зробила простий ремонт, придбала меблі та побутову техніку. Уперше за довгі роки вона мала власне житло, де ніхто не робив їй зауважень і не вказував, як жити.
Одного дня до Надії в гості прийшла Люба. Жінки сіли за стіл, щоб випити чаю та поспілкуватися про минулі роки.
— Надіє, я нещодавно бачила твого Дениса, — мовила Люба, поставивши чашку на стіл. — Він став дорослим чоловіком, працює в якійсь великій фірмі.
— Як у нього справи? Ти знаєш щось детальніше про його життя? — запитала Надія.
— Знаю, що наступної суботи у нього весілля, — відповіла Люба. — Він знайшов дівчину з дуже заможної родини, її звати Вікторія. Її батьки мають власні торгові центри та володіють нерухомістю. Вони замовили для святкування найдорожчий ресторан у центрі міста.
Надія відчула сильне хвилювання. Вона вирішила, що мусить побачити сина перед весіллям. Жінка дізналася адресу офісного центру, де працював Денис, і прийшла туди в п’ятницю увечері.
Вона чекала на вулиці біля скляних дверей майже дві години. Нарешті з будівлі вийшов Денис. Він був у дорогому костюмі й розмовляв по телефону. Коли він закінчив розмову, Надія зробила декілька кроків у його бік.
— Денисе, привіт, — мовила Надія, зупинившись за метр від нього.
Денис зупинився, повільно оглянув її одяг і зробив крок назад.
— Навіщо ти сюди прийшла? — запитав він сухим і холодним голосом.
— Я повернулася до міста два місяці тому, — відповіла Надія. — Я купила тут квартиру. Я дізналася від знайомих, що ти одружуєшся, і вирішила привітати тебе. Ось, це тобі на весілля.
Надія витягнула з сумки білий конверт із заощадженими грошима й простягнула синові.
Денис не зробив жодного руху, щоб узяти конверт. Він склав руки на грудях і суворо подивився на матір.
— Мені не потрібні твоє привітання й твої гроші, — сказав він. — Батьки моєї нареченої повністю оплачують усі витрати на весілля й дарують нам двокімнатну квартиру в центрі. Вони поважні люди, бізнесмени.
— Я просто хотіла побачити тебе, синку, — мовила Надія, — Я так довго була далеко від тебе.
— Ти не повинна приходити на весілля, — відрізав Денис. — Що я скажу батькам Вікторії та іншим гостям? Що моя мати — звичайна прибиральниця? Мені потрібне нормальне оточення. Не шукай мене більше й не псуй мені життя своїми появами.
Денис розвернувся, підійшов до чорного автомобіля, що стояв на парковці, сів за кермо й виїхав на проїжджу частину.
У суботу ввечері, коли в центрі міста в розкішному ресторані лунала гучна музика й збиралися гості на весілля Дениса та Вікторії, Надія пішла до старовинної церкви.
У храмі було тихо й небагатолюдно. Надія купила одну велику воскову свічку й покрокувала до центральної ікони. Жінка запалила свічку від сусіднього вогника й поставила її у металевий свічник.
Вона тривалий час стояла перед іконою, дивилася на полум’я й тихо молилася. Вона не просила нічого для себе, не нарікала на минулі роки й не згадувала образу. Жінка лише просила про захист для сина, про те, щоб його нова родина була міцною, щоб у його будинку панували мир, спокій та порозуміння.
Свічка повільно догоряла, віск капав на металеву підставку, а Надія продовжувала стояти в тиші церковної зали й тихо шепотіти слова молитви за щастя своєї дитини.
