Людмила звичайна сорока трирічна жінка, з двома дітьми, роботою і двадцятьма роками шлюбу. В який саме момент це перестало її влаштовувати – невідомо. Але відомо, що гора незадоволення, роздратування накопичувалася і кожного разу обсипалася невеликими лавинами.
– Що ти хочеш з чоловіка, – ставала на чужу сторону подруга, – ви разом стільки років, зрозуміло, що не завжди влаштовуєте один одного. Але ти просто перетворюєшся в якийсь клубок колючок.
– Знаю. І мене це дуже бентежить. Але я просто не можу себе стримати.
– Тобі потрібен психолог.
На цій фразі обоє поморщилися, бо навіщо психолог, коли є подруга і можливість провести із нею цікавий вечір п’ятниці? Але момент безвиході не відпускав. Оселився поруч, ходив і канючив: «Все не так. Так не мало скластися. Не про це ти мріяла. Не такий ваш побут. Не такі ваші стосунки. Не такі виросли діти».
Тому Люда подумала, що втрачати й так більше нічого і таки пішла. Виявилося не так страшно, як здавалося. Вона говорила і говорила і собі й про себе. Рідко коли, вона цілу годину часу присвячувала виключно собі.
Навіть, у ванній, вона думала не про теплу воду чи пахучу піну, а про те, чи не попрати в ній опісля, бодай, шкарпетки. А, може, коврик запхати? І так робила.
Отож, на якомусь моменті вправи «Прощення собі» вперлися в «прощення іншим». І застряли. Не могла Люда пробачити свою сестру Оксану не за те, що вона була «молодша-найсолодша», не за те, що всі гарні речі мусила віддати малій, бо батьки молили:
– Віддай, хай не скиглить – ми тобі нове купимо.
Оксана брала й ламала, рвала, гризла. А батьки купити їй обіцяну обнову забували. Не за те, що всі родичі просто мліли від щастя, що «Оксанка така красуня буде, не те, що Люда».
Просто колись красуня Оксанка зазіхнула на її хлопця, звичайно, погралася і викинула. А той був і радий. З якою злорадною посмішкою вона дивилася на нього опісля короткочасних стосунків з Оксаною. Він не насмілився вернутися і проситися назад, а Люда не мала бажання склеювати докупи непотріб. Тоді сестрі вона сказала:
– Якби ти його любила бодай трішечки, я б тебе зрозуміла і колись пробачила. Але ти зробила це, бо тобі було нудно, бо ти могла це зробити – вкотре мені насолити. Віднині і навіки ти мені не сестра.
Добре, що того року вона отримала направлення на роботу в інше місто і відтоді не бачила сестру. Вона й до батьків рідко приїжджала, бо відстань була далека. Але вона не могла їм пробачити, що тоді, вони стали не на її бік, бодай раз не приструнили Оксану. Вони це звели до дрібниці:
– Господи, що ти починаєш? Та будуть ще у вас купа хлопів і не згадаєте цього. А Оксана ще дитина і нічого не розуміє.
Звичайно, вона знала, що Оксана жива й здорова, хоч про це й не випитувала. Просто, батьки й досі не могли натішитися, як Оксанка вдало вийшла заміж, які у Оксанки гарні і виховані дітки, який у Оксанки люблячий чоловік, яка у Оксанки чудова кар’єра, який у Оксанки прекрасний будинок. Не те, що у Люди.
Можливо, цей епізод незадоволення й був спричинений недавньою поїздкою до батьків? Цілком. Але ж треба забути минуле? Вони ж уже дорослі жінки і рідні! Хіба можна злитися на таку давню причину?
Наважилася, взяла в батьків номер і подзвонила:
– Привіт. Це твоя сестра Люда. Я хочу сказати.
– Нічого я тобі не позичу, – не дав договорити жіночий голос, – Стільки років не давалася чути, а як гроші зичити, бо твій чоловік не може заробити – ану сестру згадаю!
– Які гроші?
– Та мені батьки все розказали! Що ти живеш – мало не жебраєш. І діти мають цього року поступати, тому ні!
Кинула слухавку. От тобі й примирення. Найрідніші люди вважають її невдахою. Погляд впав на сімейне фото на стіні. Які вони у неї гарні, її хлопці. Трохи задираки, але вже самі підробляють і вступили на державну форму навчання. І квартира у неї, не розкішна, але її, затишна. Тут стільки всього відбулося. А чоловік ще гарний, навіть, кращий, ніж був замолоду.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
