Ну і що, що чоловік? Є і є… Вже й не пам’ятає. Коли вони одружилися і заради чого… Просто живуть разом, щоб не так сумно, не так одиноко, не так страшно…
Просто звичка. Звич-ка.
У кожного з вас в шафі є джинси, в які ви не викидаєте, бо маєте в них влізти, отак і отут – хай постоїть, може колись і на щось інше вона його поміняє.
А поки хай буде.
Вона йому не готує сніданки і не прасує сорочки. Бо він далекобійник і носить футболки. А сніданки – це пережиток минулого! Кожен, хто має дві руки може зробити собі бутерброд і поїсти. Вона ж його не заставляє готувати їй сніданок?
Правда, він їй часто кладе шоколад з горіхами в сумку… Чорний… А вона не любить чорний, але ж їсть…
Дорога на роботу далека, а вона любить проспати і не чути будильник.
Схопиться, одягнеться і на роботу.
В автобусі в животі бурчить і вона суне руку в сумку, а там шоколад…
Вона йому давно не телефонує, як він там, бо ж знає, що все добре. Що йому цього всього й не треба, отих дзвінків, лиш відволікають від дороги. Прийде і зателефонує сам.
Щось купить поїсти і може замовить доставку, підсуне під її бутерброд тарілку і погладить по голові. Вона не любить цих прогладжувань, наче собаку…
Він попросить помнути йому спину, бо затекла і вона старанно тертиме та ходитиме по його плечах.
Він знову забере з неї ковдру і вона прокидатиметься серед ночі, а далі довго не могтиме заснути і картатиме себе, що завтра знову заспить… Може, й стусане його кілька разів, але так, не сильно, щоб не розбудити, він же з рейсу…
І не нудне у неї життя, а таке, як у всіх, не треба собі видумувати рожевих поні на веселкових лугах. Життя отаке – спішиш, робота, спішиш – дім, спиш.
Того ранку вона звично заспала і звично полізла в автобусі в сумку за шоколадом… Його не було…
На душі стало тривожно і вона пригадала, що він так і не телефонував. Зателефонувала сама на роботу, там сказали, що не впорався з керуванням.
Вона побігла до нього через кілька міст і областей.
Сиділа на лавочці і молилася всім богам аби вернув її найдорожчу у світі людину.
– На жаль, він в реанімації, – тільки й говорили медсестри.
Ніхто не давав надію на чудо, а вона все сиділа і молилася, обіцяла, що все у них буде по-іншому, тільки дайте їй, небеса, шанс!
– Дуже хочеш, щоб він вернувся, – спитало маленьке рожеве поні на хмаринці.
– Дуже, – прошепотіла вона.
– Купи йому шоколадку… Він їх дуже любить…
Вона зірвалася і побігла, в якомусь напівсні шукала двері і ніяк не могла знайти вихід з цієї велетенської будівлі. Нарешті вулиця і в кожному магазині вона питала чи є чорний з цілими горіхами. А його не було…
Був або без горіхів або з подрібненими чи з начинкою…
Дивувалися, чому вона плаче від того, що нема якогось шоколаду – беріть он скільки є на вибір.
– Я хочу тільки його, – кричала на людей, які не розуміли, що вона любить саме його.
Знайшла.
Довго шукала його потрібний поверх.
– Думала, ви вже не прийдете, – сказала знайома медсестра.
– Ви можете йому покласти шоколад, щоб просто був?
– Самі віддайте. Його перевели в палату, – усміхнулася та.
Не мала сили щось йому говорити, дивилася в його очі і тиснула в руку шоколадку.
– З горіхами?
– Так, твоя улюблена, – прошепотіла вона.
– Яка ж ти в мене, – прошепотів він…
Фото Ярослава Романюка.
