Моя свекруха з двадцяти років жила в місті і чудово себе в ньому почувала, але з якого дива у неї збереглося святкування всіх церковних свят – невідомо, адже тоді навіть на Різдво чи Великдень треба було працювати і ніхто не міг отак просто відпроситися з роботи.
Отож, до кінця дев’яностих Віра Павлівна чітко знала, коли піст, коли ні, яке свято громове, яке земляне, як називати дітей, бо вони з’явилися на світ між тим чи тим святим…
Тобто, ви собі вже уявляєте сорока трирічну жіночку середньої комплекції з тугим пучком на голові, яка свердлить мене поглядом і питає, хто у мене мама і хто у мене тато.
– Тата я не пам’ятаю, мама розлучилася з ним, коли я була ще маленька. Відтоді вона ростить мене сама.
Віра Павлівна зробила такі очі, наче я сказала, що з родини африканських племен, які ще ласують людьми.
– Тобто? А як ти будеш за моїм Ігорчиком ходити, коли ти уявлення зеленого не маєш, як це ведеться між чоловіком і жінкою?
– Розумієте, я вже була у шлюбі і тому трохи щось знаю, – сказала я і вже простягала Вірі Павлівні склянку з водою, а Ігор біг по краплі.
– То ти не дівчина? То мій Ігорко бере розлучену жінку? Ігорчику, невже дівчат нема гарних? Невже ти отак пропадеш за цією? Та що ж це робиться, – голосила Віра Павлівна. А я ж їй ще не сказала, що маю дворічну донечку Зорянку…
Одним словом, свекруха була від мене в захваті і всі вуха Ігорю проговорила аби лишав мене і шукав собі гідну дівчину, в якої він буде першим і останнім, тим більше, що Ігор і гарний, і робота у нього престижна.
А тут я, розлучена і з дитиною, так би мовити, в другому поколінні і зі мною й так життя не буде.
Але Ігор виявився справжнім чоловіком і сказав, що мене любить і не планує кидати, а дитину прийме, як свою рідну.
Мати хапалася за серце, батько за голову, але ми подали заяву.
І ось тут й закралася основна і непохитна віра його матері в те, що я просто окрутила, приворожила і втопила її єдиного сина. справа в тому, що розпис призначили на третє січня.
За мірками побожної свекрухи це був глибокий піст і в такий час, практично переддень Різдва веселитися просто гріх.
Мало того, вона сказала, що не прийде на розпис і не буде взагалі ніяк святкувати, бо, знову ж таки, – гріх.
– Як же вона хоче вискочити за тебе заміж, як боїться, що ти з гачка зірвешся! Отак перед святим Різдвом та розписуватися? Та то жодна пристойна, віруюча людина… Та, що я кажу, жодна розумна людина на таке б не пішла! А вона отака є – безлична! Їй аби тебе втримати, аби той штамп в паспорті поставити! Ой, дитино моя, куди ж ти отак вляпався!
Ніщо не могло переконати свекруху в тому, що я нормальна людина, ні те, що я привела Ігорю двох здорових синів, ні те, що ми обоє заробили на квартиру, на машину, купили дачу за містом і ще й досі її розбудовуємо та ремонтуємо.
Я для неї була суцільним гріховним ніщо.
А тепер, коли дата третє січня – звичайнісінький день, день без посту і він таким був всі ці роки мого заміжжя за григоріанським календарем! От, коли це все вже факт, то я прийду і спитаю свекруху чи вона не перемінила свою думку щодо мене… Чи я й далі настільки безбожна жінка і взагалі не християнка.
Цікаво чи вона щось скаже в своє виправдання чи зробить вигляд, що ніколи й не казала тих слів в день нашого розпису?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
