fbpx
Історії з життя
Ніколи особливо у чоловікові справи не вникала. Аж тут виявилося, що він, хоч і не збирався покидати цей світ(можливо, мав проблеми, але мовчав про них), проте залишив заповіт: молодшій Соні – квартиру двокімнатну, яку здавали в оренду, а старшій Лесі – машину. Що тут розпочалося, щойно сестри довідалися про цей заповіт

Любов Василівна зі сльозами на очах корпіла над своїми цифрами. Колеги лише перезиркуються поміж собою, не знаючи, як її втішити. Скільки не намагаються заспокоїти, та все марно. Воно й не дивно, адже дочки, якими так гордилася й тішилася, завдали стільки клопотів і не тільки.

Ще дівчатка Леся і Соня підростали, як Любов Василівна завжди захоплено розказувала, які вони у неї розумниці: і співають, і в музичну школу ходять, і в олімпіадах участь беруть. То вона їм такі платтячка купила, то такі курточки, то модні джинси. Добре, що було за що. Чоловік вчасно зорієнтувався і як тільки на заводі почали затримувати зарплату, одразу подався з торбами до Польщі, потім відкрив свою «точку» на ринку і став підприємцем. Словом, сім’я не бідувала.

За матеріалами – Вісник.К.

***

Дівчата підростали, вимоги щороку збільшувалися: то їм хотілося одне, то друге. Любов Василівна, маючи трохи міщанську натуру, можна сказати, потурала їм. І коли жінки на роботі заводили мову, що до свята чи школи треба купити щось своїм дітям, бідкаючись, якби де придбати речі дешевше, то вона любила похвалитися, «що знайшли такі гарні туфлі, правда, дорогі, але що зробиш, коли шкіра натуральна недешева, а замінників вони не носять».

– Не мала б за що купити, носили б і замінники, – кидали їй колежанки.

***

А скільки хвальби було, коли спочатку Леся, а потім Соня поступили до інституту. Виявилося, що саме ті вузи дають найкращу освіту, і найбільше забезпечують роботою. І якщо Соня справді влаштувалася ще на п’ятому курсі, то з Лесею батьки довго морочилися, поки не приткнули її через знайомих на якусь фірму секретаркою. І зятями, коли вийшли заміж, теж гордилася: один Соні на день народження сережки дорогі купив, другий Лесі дорогу дублянку справив. Ніна Петрівна, найстарша в бухгалтерському відділі, не раз повторювала:

– Одному замолоду таланить, а інше ні в молодості, ні в старості щастя не має.

***

Правда, при цьому Любов Василівна бідкалася, що чоловік стільки клопотів має з тим бізнесом, товари дорожчають, треба думати, де закупити дешевше, а то все на здоров’ї позначається. А тепер ще та криза так позначилася, купують все менше, а дівчатам треба допомогти, бо молодим тепер непросто самим справитися з усіма проблемами. Та й на своє здоров’я вже почала нарікати. Воно й не дивно: робота, хатні справи, а ще село на її плечах. Дівчата ніколи не мали часу щось допомогти мамі. То вони наукою зайняті, то їм треба на відпочинок їхати, то проблеми на роботі – і так постійно. А от привітати зі святом чи днем народження ніколи не забудуть і подарунок гарний виберуть для батьків. Словом, було чим потішитися.

***

Але біда приходить, коли зовсім не сподіваються і не чекають. Чоловік Любові Василівни потрапив у лікарню. Вона грошей не шкодувала, все необхідне купувала, що лише рекомендували, і персоналу платила, щоб дивився добре за чоловіком. Та врятувати його не вдалося. Жінка від пережитого аж почорніла, не знаючи, як той бізнес вести, бо ніколи особливо у чоловікові справи не вникала. Аж тут виявилося, що він, хоч і не збирався покидати цей світ(можливо, мав проблеми, але мовчав про них), проте залишив заповіт: молодшій Соні – квартиру двокімнатну, яку здавали в оренду, а старшій Лесі – машину…

***

Що тут розпочалося, щойно сестри довідалися про цей заповіт. Зрозуміло, розгорілися справжні баталії. Леся виливала образу на батька і на маму, без якої, вважала, такий заповіт він скласти не міг, бо мама завжди меншу доньку любила більше, ніж її. Любов Василівна, аби помирити дівчат, запропонувала продати одне й друге, а гроші поділити порівну між обома. Соня цього навіть чути не хотіла, мовляв, як тато заповів, так і має бути. Тоді, наслухавшись усього від обох, сказала:

– Діти мої, я все життя пропрацювала, нічого в цьому житті не бачила, крім цифр і сільського поля. Давайте спродамо усе те, то я хоч поживу, не буду спину гнути в селі, на курорт поїду, як люди. А у вас все попереду, жити маєте де…

Не докінчивши початої мови, відразу почула стільки «ласкавих» слів від своїх «розумних і хороших дівчат», що в один кіш не вкладеш. Найбільше вразило, коли Леся відрізала:

– Куди тобі селюшенції на море пертися, їдь до тітки Галі, там на озері, щоб люди не бачили, й відпочинеш, – це вона ще й вколола матері її немалими габаритами.

***

Леся вимагала більшого, Соня нічим не хотіла поступитися – і справа дійшла до суду. На таке жінка аж ніяк не сподівалася. Вона не могла повірити, що її діти, яким ніколи нічого не шкодували, тепер стали ворогами, та й, виявилося, що й мати для них нічого не значить. Вона не раз лихим словом згадувала чоловіка:

– Якби не той його бісовий заповіт, усе було б добре.

Хоча в душі розуміла, що не в цьому справа. Вона тепер не раз згадує, як її сестра Галя попереджала:

– Ти що робиш з дітей, навіщо їм у всьому потакаєш? Виростиш ненаситних міщанок, що на старості не буде до кого голови прихилити. Ти їх більше до роботи заставляй, а то дивись, які пані міські…

Вона сердилася й доводила, що аби ще у всіх такі діти були, як у них. Не всім у полі робити, її дівчата вивчаться і добру роботу матимуть. А тепер розуміє, що розум не той, що з книжок, а той, що зі своєї голови.

***

Рішення суду було таким, як і заповіт. Старша донька з ним не змирилася, подала на апеляцію, попередивши, що коли не виграє справу, то спалить ту квартиру, а сестрі вона не дістанеться.

– Спалиш, я в боргу не залишуся, – відповіла на це молодша.

– І мене ще разом з квартирою не забудьте, щоб не чути й не бачити цього, – плакала мати, хоча на її сльози вже давно ніхто не зважав.

***

Як буря здійнялася, так і втихомирилася: виявилося, що батько незадовго до того, як його не стало, взяв кредит, заставивши саме квартиру і машину, які хотів залишити у спадок. Війна скінчилася, але й мир у родині не настав, бо не було вже родини…

Автор – Олеся ХАРЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – myjane.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!