А Новий рік то лиш були черги за мандаринами і всім на світі, і одні розчарування, що відстоявши годинні черги якраз перед тобою все й розпродували. Отак було, яка то радість і свято?
Дайте мені виспатися і не морочте голову.
Коли малі були, то ніхто не мав з батьків такого поняття як Новий рік. У нас було Василия, коли ходили хлопці засівати, а перед тим виспівували під хатою: «Ой, радуйся, земле, рік новий народився». Пахло васильком у воді, якою треба було зранку вмитися, а на дні обов’язково мали бути копійки, щоб цілий рік бути багатим.
Далі на долівку не можна було ступати ногами, бо гріх по зерну ходити, як полазники засівають. То ми сиділи, дівчата, на печі, поки наш братик бігав по вулиці і до нас заглядали теж діти.
– Нічого, діточки, нічого, от буде щедрівка, то тоді й ви будете ходити, – розраджувала нас бабуся, бо брат не хотів ділитися з нами своїми заробленими скарбами: цукерками, мандаринками, грошима.
Далі бабуся змітала все зерно, що насівали полазники зі словами: «Сійся, родися, жито-пшениця, кoнoплі по стелю і льон по коліна, аби вас хрещених, голова не боліла!».
– То кури будуть їсти і нестися, – казала вона і виходила на двір, щось бубнячи під ніс і ми знали. Що вона просить в Бога благословення для всіх нас.
Коли я виросла, то святкувати новий рік треба було так, як був наказ вище, Різдво можна було й далі потиху святкувати, але на нього ніколи не давали вихідні, ще й перевіряли чи хто раніше не пішов, а зранку не прийшов на роботу, то тоді вже можна було й роботи лишитися і не тільки.
А от новий рік просували всіма силами, навіть цілий вихідний давали, але я не хотіла його святкувати, тим більше, бабуся так дивилася незрозуміло:
– Та ж Василия буде, що ви святкуєте?
– Бабо, а чого Василия після нового року?, – питала я бабусі.
– Звідки я знаю, дитино, я не письменна, – казала вона і далі готувала всім зранку воду з васильком і копійками.
Нема давно бабусі, мама вже дуже похилі, але нарешті я маю відповідь, чого Новий рік на Василия. Коли виправляється історична помилка, то й все стає на свої місця, тільки от не можу я ще той новий рік з мандаринами поєднати з Новим роком і Василиєм.
Видно, вже такий вік.
Знаю, що зранку прийдуть полазники, прибіжать онуки і треба їм дати добрі гроші, бо «в баби є».
Є в мене для них і гроші, і двері мої навстіж відкриті, лиш мінятися дуже важко, коли стільки років звик до одного, звик щось всіма силами заперечувати і чекати на своє, рідне, зимове і тепле водночас.
Ніхто мені не верне мої сніжні зими, коли, щоб поколядувати треба було ще й стежку протоптати і так тішилися, коли вже хтось був до нас. Все тоді приносило радість, навіть той сніг, який набивався в чоботи, в рукави, падав за комір. Навіть, він був радісним.
А як пахло гілля ялини, коли приносили хоч гілку одну, бо не було де ялинку ставити – жили всі на купі, місця й так не було, то яка ялинка.
А пізніше мені вже самій було шкода деревця і я посадила перед вікнами ялинку. Як вже вона мені росла, я неї натішитися не могла, але завжди знайдуться люди, які мають на твою радість свою думку.
– Та ти що, як ялинку на оборі садити? То ж не можна!, – сусідка вже так мене переконувала, що таке моє прекрасне деревце має за собою щось в родину принести.
Коли чоловік занедужав, то я ялинку викопала і пересадила в кінці городу. Зів’яло моє дерево і чоловіка не стало. Більше ніяке деревце мені на тому місці не приймилося.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
