Як то одне й те саме дратує в молодості, але стає перевагою в зрілому віці? Подумати лишень, що я покинула Віктора, бо він мені приносив шоколадки і завжди розтоплені та поломані, а потім що ж мене заставило передумати?
Ми з Віктором зустрічалися вже пів року. Старалися ще аби один одному сподобатися. Правда, він мій одноліток, тому з гарного хіба очі і слова, бо що він дев’ятнадцятирічний міг мені запропонувати?
Але ж мені хотілося й перед дівчатами показати, що мій кавалер не просто ходить до мене, а ще й подарунки приносить. Он Оксана хвалиться, що їй Василь квіти щоразу дарує та цукерки з шоколадками…
– По подарунках видно чи тебе хлопець цінує чи ні, – хвалилася Оксана, – А то звикне задурно все мати і кине тебе швиденько заради іншої безплатної акції.
А мій що?
Натяків не розуміє, а прямо говорити мені було соромно. Нарешті я якось йому сказала, що дуже хочу чорного шоколаду…
Він і приніс, але ніс в кишені, щоб хлопці не сміялися з нього і приніс його розкришеним та розтопленим…
Я тоді, пам’ятаю, жбурнула той пакунок в кущі і пішла горда геть.
Я не така аби мені, наче на здачу, несли!
Та й Віктор теж розізлився, адже він так старався…
На наступний вечір він вже вів іншу дівчину додому.
Отак ми розійшлися на довгі роки. Віктор оженився на тій дівчині і почав господарювати, бо він був хлопцем таким, можна сказати, економним. Все у нього йшло – і машину купив, і трактор, хату будував…
З дружиною у них була донечка і збоку виглядало, що у них все просто чудово.
Я теж вийшла заміж за такого, що виконував всі мої забаганки. Але мені з часом це почало набридати, бо ще в хлопці це чудова якість, але от в чоловікові… Без нагадування ні чого не зробить – те зроби, це принеси, туди піди… Я не знаю, яким жінкам подобається отак чоловіком командувати, бо мені це дуже швидко набридло і я його покинула, забравши сина до матері.
Велося мені далі не солодко: і на заробітки їздила, і синові на навчання заробляла, і хату материну ремонтувала…
А як бачила, що хата в Віктора мов новий грибочок, а у мене паркан хилиться… Така мене тоді брала злість…
Новина про те, що Віктора покинула дружина, мене застала на заробітках. Ну, я зраділа, що не все у нього тепер так чудово, а потім почала згадувати наші часи, ще до шоколадки!
Мені було з ним добре, як удома, затишно і спокійно…
Я приїхала і випадково зустріла його в магазині, привіталися… Було видно, що він тяжко переживає те, що зробила дружина, розговорився і дуже довго виливав мені душу, як він старався все для родини, а їй хотілося не мати гарну господарку, а мати гарні фотографії в інтернеті.
Мені це нагадало мене саму, треба ж таке…
Далі він мені дзвонив і ми виходили «випадково» зустрітися…
Знаєте, наче й не було між нами цих двадцяти років розлуки, ніби вчора я жбурнула ту шоколадку…
Ми зустрічалися аби не знали люди, а потім він прийшов до мене жити, і так гонорово перевіз машину з трактором під мою хату, що це гріх було не помітити.
Живемо разом вже шість років, як то кажуть, душа в душу. Він старає для мене, а я для нього. Мені подобається, що йому не треба нагадувати за роботу, не треба вмовляти та мотивувати.
Він замінив моєму синові батька, вчить його всім чоловічим роботам, не сварить і все пояснює.
Навіть, син першим розказав йому про свою дівчину! Я, звичайно, це підслуховувала і тішилася, що між ними така довіра. Потім зі здивуванням теж вислухала від сина, що у нього є дівчина.
Що йому в мені подобається не знаю… Не каже… Сміється…
Фото Ярослава Романюка.