Ця кішечка прийшла на нашу фірму одним осіннім ранком. Старенька, маленька сіра в білу смужку. Всі наші двадцять працівників дружно почали її підгодовувати. Потім вона незрозуміло як переселилася в приміщення, де ми і працювали.
Найголовніше було сховати її від літнього, майже п’ятдесятирічного, злого начальника. Вона здавалося зрозуміла наші старання, як підставу вважати нас усіх своєю сім’єю. Судячи з усього, ми стали для цієї кішки її останніми кошенятами. Щоранку вона дотримувалася свого ритуалу. Залазила по черзі на коліна до всіх, облизувала обличчя і тільки потім йшла снідати.
А незабаром мабуть їй здалося, що її нові кошенята погано харчуються. І почалося. Спершу вона притягла величезну палицю ковбаси. Ми сміючись порізали їй на шматочки і посадивши Муську в центрі столу, все і “старабанили”. Саме за цим заняттям нас застав господар м’ясного магазину, який від надлишку обурення і почуттів не міг нічого сказати, а тільки жестикулював руками. Потім поїхало, покотилося. Солена риба і булки, шматки халви і тістечка. Ніякі вмовляння і пояснення не діяли. Кішка вперто годувала своїх кошенят.
Скоро вона стала широко відома за межами нашого кварталу і рівно до 8-00 на вулиці збиралися люди з телефонами в руках і чекали наступного виходу знаменитої кішки. Муська строго дотримувалася розкладу і годувала нас поцупленими смаколиками завжди точно в один і той же час. А потім пішли клієнти. Вони приходили до начальника і перш ніж укласти договір вимагали пред’явити нашу Мусю. Начальник репетував, що так зовсім неможливо, що це дідько знає що і як це можна пережити, коли вся його робота по створенню нашої фірми виявилася нічим у порівнянні з однією старою сірою кішкою. Адже вона привела до нас більше клієнтів ніж було за всі минулі роки.
А потім прибіг повненький маленький чоловік у білому халаті. Він увірвався без стуку в кабінет до начальника і почав пропонувати йому будь-які гроші, щоб Муся поцупила у нього булку. Чи розумієте ви, лементував він начальнику, у мене сім’я, дружина, діти, теща, позики, а вона цупить булки у мого конкурента. Я ж так збанкрутую. Я вас дуже прошу, я заплачу скільки треба. Ви розумієте, літні люди йдуть тільки в той магазин, де “промишляє” ваша кішка. Вони кажуть, що кішці можна вірити. Я вас дуже прошу.
Начальник вилетів з кабінету і виштовхав булочника на вулицю. Начальник стрибав посеред фірми, рвав волосся на голові і галасував так, що тремтіло скло. Найцікавіше, що єдиний хто не боявся його – це Муся.
Вона абсолютно спокійно сиділа посеред фірми і дивилася на навіженого начальника. Він раптом затих і підійшовши до нашої вихованки звернувся до неї з промовою.
– «Я звичайно розумію, що я ненормальний, раз розмовляю з кішкою, але якщо ти мене розумієш, то я тебе прошу. Ну “микни” ти вже у цього бевзя хоч що-небудь. Він не залишить мене в спокої, а крім того він наш замовник. Він гроші нам платить. Боже мій, що я говорю?!».
Повернувшись, він побіг до кабінету і ляснув за собою дверима. А Муська повернувшись пішла до виходу. Ми покидавши роботу помчали за нею. Кішка вийшла з дверей фірми, і ви можете мені не повірити, але вона попрямувала до магазину нещасного булочника. Він вилетів на вулицю і затанцював джигу оглушивши округу несамовитими вигуками радості.
Натовп пенсіонерів біля магазину його конкурента насторожився і з подивом дивилася на пухкого маленького чоловічка в білому халаті з руками в борошні, що несамовито витанцьовує посеред вулиці. Муська вийшла з магазину з булкою в зубах і понесла її в сторону нашої фірми, а булочник зупинившись посеред дороги підняв руки до неба. Судячи з усього він молився. Натовп пенсіонерів розділилася на дві частини, частина рушила до магазину, тільки що пограбованого нашою кішкою.
На наступний ранок до 8-00 перед нашою фірмою зупинилося таксі і з нього вивалився довготелесий чоловік обвішаний з усіх боків фотоапаратами. Він вдерся до нас і почав галасувти, що у нього немає часу, і що пора починати працювати і взагалі у нього тільки пів години. Начальник вискочивши з кабінету і впізнавши фотографа з центральної газети, кинувся до нього і запитав, що він хотів би сфотографувати в його фірмі і що йому розповісти? Як що, здивувався фотограф – найголовніше у вашій фірмі – вашу знамениту кішку.
Начальник поперхнувся, сплюнув і пішов до себе, а ми покидавши роботу і піднявши нашу улюбленицю на стіл, стали розповідати історії і фотографуватися з нею.
Фотограф зрозуміло не вірив. Він сміявся і фотографував нас з Муською. Але раптом вона зірвалася зі столу і помчала на чергову справу. Фотограф схопив фотоапарат і помчав за нею. Знявши весь процес він з’явився у нас з величезною пляшкою віскі і з сумкою повною закусок.
– «Це найкращі світлини у моєму житті», кричав він і плакав. Стільки років, стільки років. Дякую хлопці-і він помчав. А незабаром його знімки облетіли всю країну.
Муся відійшла у світ кращий на наступний день. Вона не донесла палицю ковбаси до наших дверей всього кілька метрів. Котя поклала голівку на їжу, яку несла нам, своїм кошенятам і тихенько заснула. Новина швидко облетіла нашу вулицю, і всі, покидавши свою роботу і магазини, зібралися навколо маленького сірого створіннячка, турботливої нашої матусі. Ми осиротіли. Нікому більше буде годувати нас і облизувати щоранку шорстким ласкавим язичком. Всі працівники нашої фірми висипали на вулицю і не соромлячись плакали. Навіть злий старий начальник вийшов і стояв мовчки.
Ми знайшли велику красиву коробку, куди кожен поклав свою найдорожчу в житті річ. Потім туди ж поклали і нашу улюблену матусю. Після чого ми найняли автобус і поїхали за місто, де знайшли велику галявину з розлогим деревом, де і поховали нашу котю. А на наступний день біля дверей нашої фірми опинилося п’ять кошенят. Ні, ви собі можете уявити – П’ЯТЬ маленьких кошенят. Начальник знову стрибав посеред фірми і горланив так, що тремтіло скло. Він всім пояснював, що неможливо так працювати. Що у нього вже вдома дві кішки і так зовсім не можна. І що це фірма, а не котячий готель. Після чого пішов до себе в кабінет грюкнувши дверима.
А на наступний день його спіймали на гарячому. Він повзав на колінах навколо кошенят і витягнувши з кишені шматочки молочної ковбаси годував їх і пояснював, що ці злі і погані тітки нічого не розуміють в кошенят і годують їх чорт знає чим. Кошенята лопали ковбаску і повзали по злому начальнику, як по дереву, а той щасливо сміявся. Потім він знову зробив страшне й люте обличчя і пояснивши нам, що так абсолютно неможливо працювати пішов до себе, грюкнувши дверима. Але ми більше не боялися його. Ми посміхалися.
Ось така історія про Муську, злого начальника, про нашу фірму і про кошенят.
Автор: Олег Бондаренко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
