Ще не встигли Назара привезти, як Наталя мені його речі під поріг склала на купу. Саме на купу, бо як ото із шафи виймала, то так накиданим у простирадлі принесла, лиш у вузла зав’язала.
Навіть не сказала, що зробила це. Коли і встигла? Виходжу зранку а під порогом уже все лежить і мокне. Саме ж засніжило у нас, та й дощ разом. Ледь я те все у дім занесла, аж текло.
Сіла та й плачу. Руки опустились. Я ж то думала, що ми разом усі негаразди пройдемо, сім’єю. Все ж у сина і дружина, і донька уже доросла, однак, схоже що тут ради мені самій доведеться давати.
Син у мене один і я сама його на ноги підіймала. Нас двоє лиш у світі і було, бо ні в мене батьків, ні у нього тата. Сироти лиш і мали у світі, що один одного.
Я ж мріяла як: син виросте, буде мені в усьому опорою і допомогою. Бачила у мріях, як живемо ми гарно і дружно, як хата моя старенька стає гарною, як подвір’я у порядок приведемо, як і що побудуємо.
Спершу ж воно так і було. Син вивчився, поїхав на заробітки. Приїхав із гарними грішми, я таких і в руках не тримала, то вже й домі ремонт зробили сучасний, все таке, що любо глянути.
Вже наступні рази їздив, то гроші всі мені передавав. Ну а як? Я їх не витрачала, на вітер не пускала, усе кріпко у руках тримала, кожна копійка на рахунку.
Ну а потім ось – Наталя ця сталась. Ще й молодим син був, усього що тридцять виповнилось. Ан, ні, захотів женитись скоро. Ще й Наталя швидить, бо ж уже нетерплячка, при надії вона стала.
І от та жінка з першого ж дня узялась концерти ставити мені. Син прийде до мене обідати, а та слідком біжить і все картає, що має і дім і жінку, а до матері вже не повинен іти.
Я принесу домашнього їм: борщику в казанчику. котлеток добрих, голубчиків, а та мені і дім занести не дасть. Мовляв у них все є і ще вчорашні казани не з’їли.
А гроші? Що вона мені робила коли син привіз усе зароблене. Прибігла і давай мені розказувати, що я не маю ніякого права його зарплатню брати, бо вона його жінка.
— А я його мама, – кажу тій Наталі. – Ось, сто доларів вам на життя із головою стане. Ти диви яка хитра: повні шафи речей, а їй аби їхати і щось купувати. А в нас тут будова буде, мені сарай новий треба і хату купимо у сусідки, бо землі нам ще треба. Чоботи не за три тисячі, а за 600 візьмеш у нас на базарі в неділю. Чи ти на танці ходить надумала? В селі і болонєві розкіш, а їй шкіряні подавай.
Ой, що казати, я вже малась із тією жінкою такого, що нікому не побажаю. Тричі я ходила сина свого з того дому забирати. Так мені душа краялась, що він у тій хаті живе. Що ні їсть нормально, ні спить уволю. А коли? Наталі все мало і мало, все більше дай і забери у мами.
Оце, три роки тому син мій на заробітки поїхав у Чехію. Саме ж перед тим як їхати я його і забрала до себе. Бо ж на роботу йому скоро, а Наталі треба ремонта в кухні. Бачте, балка зогнила і край ремонтувати треба, бо стеля висить.
— Диви яка хитра. – кажу їй. – Знає, що Назару їхати скоро, що відпочити мусить, бо ж там чи й зможе, а вона його до роботи поставила. А сама? Я ось живу усе життя сама і нічого, все у мене шик і блиск.
Від мене Назар і поїхав на роботу. Вже я собі думала що вони розлучаться, але ж ні, він ще туди і телефонував і з донькою спілкувався. Сама чула на власні вуха. Але добре, що хоч гроші мені надсилав, то я виділяла внучці на учобу що треба і все, не давала їм їх тратити.
А це – занедужав мій синок та так, що везуть його із Чехії сюди, бо треба його глядіти. Телефоную Наталі, кажу:
— Підготуй усе, бо Назара привезуть у п’ятницю. Мені кімнату виділи, бо знаю як ти будеш глядіти, на аби що. Я буду наглядати за тобою.
Вчора я подзвонила, а сьогодні вона мені його речі під поріг і знесла. Пішла я до неї, а вона мене і в двір не пустила. Каже, що ніколи ми сім’єю не були і що вже як я забрала сина, то най маю і нічого до неї ходити.
А що я сама у 65 років? Мені вже догляд треба. Я до онучки, вона ж на третьому курсі, студентка, тато їй оплачує навчання. Вона повинна його глядіти:
— Тато? А де він у мене був, бабо? У вас був син, але не в мене батько. Мама мене виростила, бо він вічно у вас пропадав. Заробляв для нас? А чи я бачила ті гроші, га? Ви ж усе складали на купку, мені люди течі зносили у чужому ходила, мама забезпечувала. Тато навчання оплачує? А скільки ви виділяєте? Точно, – тисячу гривень на місяць. А навчання у мене сорок за рік, так що рахуйте хто мене вчить. І не дзвоніть мені більше. бо я вас і чути не бажаю.
Сама я лишилась, геть сама. І що тепер робити, як бути?
Головна картинка ілюстративна.
