Ну а потім ось – Наталя ця сталась. Ще й молодим син був, усього що тридцять виповнилось. Ан, ні, захотів женитись скоро. Ще й Наталя швидить, бо ж уже нетерплячка, при надії вона стала

Ще не встигли Назара привезти, як Наталя мені його речі під поріг склала на купу. Саме на купу, бо як ото із шафи виймала, то так накиданим у простирадлі принесла, лиш у вузла зав’язала.

Навіть не сказала, що зробила це. Коли і встигла? Виходжу зранку а під порогом уже все лежить і мокне. Саме ж засніжило у нас, та й дощ разом. Ледь я те все у дім занесла, аж текло.

Сіла та й плачу. Руки опустились. Я ж то думала, що ми разом усі негаразди пройдемо, сім’єю. Все ж у сина і дружина, і донька уже доросла, однак, схоже що тут ради мені самій доведеться давати.

Син у мене один і я сама його на ноги підіймала. Нас двоє лиш у світі і було, бо ні в мене батьків, ні у нього тата. Сироти лиш і мали у світі, що один одного.

Я ж мріяла як: син виросте, буде мені в усьому опорою і допомогою. Бачила у мріях, як живемо ми гарно і дружно, як хата моя старенька стає гарною, як подвір’я у порядок приведемо, як і що побудуємо.

Спершу ж воно так і було. Син вивчився, поїхав на заробітки. Приїхав із гарними грішми, я таких і в руках не тримала, то вже й домі ремонт зробили сучасний, все таке, що любо глянути.

Вже наступні рази їздив, то гроші всі мені передавав. Ну а як? Я їх не витрачала, на вітер не пускала, усе кріпко у руках тримала, кожна копійка на рахунку.

Ну а потім ось – Наталя ця сталась. Ще й молодим син був, усього що тридцять виповнилось. Ан, ні, захотів женитись скоро. Ще й Наталя швидить, бо ж уже нетерплячка, при надії вона стала.

І от та жінка з першого ж дня узялась концерти ставити мені. Син прийде до мене обідати, а та слідком біжить і все картає, що має і дім і жінку, а до матері вже не повинен іти.

Я принесу домашнього їм: борщику в казанчику. котлеток добрих, голубчиків, а та мені і дім занести не дасть. Мовляв у них все є і ще вчорашні казани не з’їли.

А гроші? Що вона мені робила коли син привіз усе зароблене. Прибігла і давай мені розказувати, що я не маю ніякого права його зарплатню брати, бо вона його жінка.

— А я його мама, – кажу тій Наталі. – Ось, сто доларів вам на життя із головою стане. Ти диви яка хитра: повні шафи речей, а їй аби їхати і щось купувати. А в нас тут будова буде, мені сарай новий треба і хату купимо у сусідки, бо землі нам ще треба. Чоботи не за три тисячі, а за 600 візьмеш у нас на базарі в неділю. Чи ти на танці ходить надумала? В селі і болонєві розкіш, а їй шкіряні подавай.

Ой, що казати, я вже малась із тією жінкою такого, що нікому не побажаю. Тричі я ходила сина свого з того дому забирати. Так мені душа краялась, що він у тій хаті живе. Що ні їсть нормально, ні спить уволю. А коли? Наталі все мало і мало, все більше дай і забери у мами.

Оце, три роки тому син мій на заробітки поїхав у Чехію. Саме ж перед тим як їхати я його і забрала до себе. Бо ж на роботу йому скоро, а Наталі треба ремонта в кухні. Бачте, балка зогнила і край ремонтувати треба, бо стеля висить.

— Диви яка хитра. – кажу їй. – Знає, що Назару їхати скоро, що відпочити мусить, бо ж там чи й зможе, а вона його до роботи поставила. А сама? Я ось живу усе життя сама і нічого, все у мене шик і блиск.

Від мене Назар і поїхав на роботу. Вже я собі думала що вони розлучаться, але ж ні, він ще туди і телефонував і з донькою спілкувався. Сама чула на власні вуха. Але добре, що хоч гроші мені надсилав, то я виділяла внучці на учобу що треба і все, не давала їм їх тратити.

А це – занедужав мій синок та так, що везуть його із Чехії сюди, бо треба його глядіти. Телефоную Наталі, кажу:

— Підготуй усе, бо Назара привезуть у п’ятницю. Мені кімнату виділи, бо знаю як ти будеш глядіти, на аби що. Я буду наглядати за тобою.

Вчора я подзвонила, а сьогодні вона мені його речі під поріг і знесла. Пішла я до неї, а вона мене і в двір не пустила. Каже, що ніколи ми сім’єю не були і що вже як я забрала сина, то най маю і нічого до неї ходити.

А що я сама у 65 років? Мені вже догляд треба. Я до онучки, вона ж на третьому курсі, студентка, тато їй оплачує навчання. Вона повинна його глядіти:

— Тато? А де він у мене був, бабо? У вас був син, але не в мене батько. Мама мене виростила, бо він вічно у вас пропадав. Заробляв для нас? А чи я бачила ті гроші, га? Ви ж усе складали на купку, мені люди течі зносили у чужому ходила, мама забезпечувала. Тато навчання оплачує? А скільки ви виділяєте? Точно, – тисячу гривень на місяць. А навчання у мене сорок за рік, так що рахуйте хто мене вчить. І не дзвоніть мені більше. бо я вас і чути не бажаю.

Сама я лишилась, геть сама. І що тепер робити, як бути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page