fbpx
Історії з життя
Ну і я цього разу із сином поїхала, ніби як онуків побачити, та свіжим повітрям подихати. Коли ж із невісткою наодинці залишилась, то таки запитала скільки ж ще ось цей цирк триватиме. Але та й рота відкрити не встигла, як у кімнату сваха моя залетіла

Ну і я цього разу із сином поїхала, ніби як онуків побачити, та свіжим повітрям подихати. Коли ж із невісткою наодинці залишилась, то таки запитала скільки ж ще ось цей цирк триватиме. Але та й рота відкрити не встигла, як у кімнату сваха моя залетіла.

Уже два роки немає мені ні спокою, ні відпочинку ні передиху якого. Дивлюсь я на життя сина свого і прямо все мені в середині перевертається, адже ніяк не можу втямити, що то у нього тепер за сім’я така.

Син мій одружився п’ять років тому. дівчину узяв із села, оч вона і працювала тут у столиці уже кілька років. Спочатку, молоді квартиру окрему орендували разом із друзями, проте, згодом, коли невістка в декрет пішла, я переконала їх до мене переїхати:

— Квартира стоїть порожньою, вважайте, а ви за оренду такі гроші віддаєте. Я на роботі з самого ранку і до пізньої ночі, три кімнати. Ну правда ж, краще, аби в дитини була власна кімната. а не усім трьом в одній і то орендованій?

Порадились вони між собою, ще кілька місяців вагались, а коли господиня орендну плату підвищувати надумала, так до мене із речами і перебрались. Не сказати, що я була прямо щаслива такому сусідству, але дала собі час потерпіти, доки онучка не підросте і не з’явиться у них можливість з’їхати кудись.

Однак, за онучкою майже одразу і онук знайшовся. Невістка гляділа діток і було зрозуміло, що найближчі сім років вона на роботу вийти просто не зможе. Садок, потім школа. Нині ж не так, як у нас було, треба дітей за руку в школу завести, а потім ще й забрати.

Знаєте, я не раз чула від невістки як їй не подобається життя у місті. Мовляв, у селі дітям був би простір і воля, а не обмежена бетоном територія. Та й не подобалось їй, що я не дозволяю зі свого дому казна що робити. так, я строга бабуся і якщо бачу, що олівцем помальовані двері, то прошу перефарбувати їх і за дітьми краще дивитись. Ну і малих вчу правильної поведінки. не в своїй же хаті.

Спочатку невістка на тиждень, два додому в село їздила. Ніби як і добре було, дітям подобалось там. Потім на місяць затрималась, а з рештою на все літо і повертатись не захотіла. Запитую у сина, що то за новини такі і на що це схоже, а він лиш рукою махає – не втручайся мамо.

От так два роки і катається на авто туди-сюди. Щотижня на вихідних чи у відпустку, все в село їде до сім’ї. скільки грошей іде на бензин, що мені аж зле стає. коли підраховую. То ми вже могли б у квартирі і фонтан поставити і ремонт зробити, а не витрачати на те, аби кілометри автомобілем син міряв.

Ось і не витримала я. напросилась цього разу на гостину до невістки разом із сином. Привід вигадала гарний, ніби як за онуками скучила. все ж два роки не бачила. Приїхали ми у звичайну сільську хату. Невістка мене водить двором, показує квіти. виноград. якісь посаджені кущі. малинник і рядки з полуницею. Бачу, що руки у неї від праці огрубіли, але обличчя щасливе таке. І справді місто не її, біля землі її душі краще.

Коли ж ми наодинці залишились. то я й узялась до справи, заради якої. власне, і прибула у цю глушину:

— Ти совість маєш, – кажу тій Валі. – Що це у вас за сім’я така на відстані? Ти ж бачиш, що синочок мій не привчений до сільської роботи. Ріс і лопати в руках ніколи не тримав. Ну як він от тут із тобою буде? Та відпусти ти його, хай він нормальну міську дівчину знайде та буде щасливим. ти хоч уявляєш скільки грошей у нього йде на те аби сюди приїхати? А все чому? Правильно, бо ж дружина у місті не прижилась…

Мала я ще багато чого Валі сказати, сподівалась на конструктивний діалог, але ж не вийшло. На останніх моїх словах влітає у кімнату сваха моя і давай лементіти, та так. що й слів не розбереш і свого не вставиш:

— Ага, прямо від доброго життя сюди приїхала. Видно так уже сподобалось жити у свекрухи під боком, що мусила у порожню сільську хату тікати. Навіть, не до матері рідної, а в дідову хату, бо ж хоче бути сама собі господинею. Синочок, ні ну ви чули, синочок у неї в сорок років чоловік уже, а не синочок. Самі розберуться, як їм жити і де бути. а ти чого мовчиш, – то вже Валі, – Чи я маю твою сім’ю захищати?

Сина на мене тепер ображений, каже, що не брав мене із собою і не братиме більше, бо я собі багато дозволяю.

Однак я так і не зрозуміла, чим я там аж так завинила. Я мала мовчати, не говорити нічого? Дивитись спокійно на те, що невістка з сім’єю робить і слова не мовити?

От поясніть, ви б свою дитину не захищали б?

31,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page