Ну купці посеред двору лежало різнокольорове конфетті. Серед різнобарвних папірців можна було легко роздивитись якусь частинку купюри, а саме грошима оцей ввесь мотлох колись і був

Ну купці посеред двору лежало різнокольорове конфетті. Серед різнобарвних папірців можна було легко роздивитись якусь частинку купюри, а саме грошима оцей ввесь мотлох колись і був. Як тільки перший сірник торкнувся отієї купки і в небо разом із димом підійнялась частинка колись купюри у сто доларів, я дозволила собі гірко розплакатись.

Скільки себе пам’ятаю ми з мамою працювали важко, але жили у непрохідних злиднях. Ще змалку я стала мамі на поміч, адже вона не мала здоров’я, але й підтримки у неї крім мене не було.

Я пасла корову і бичка, рвала траву для кроликів і гляділа стадо індиків. Худобу ми продавали, індики у нас купував місцевий власник кафе, але ми ніколи тих грошей не бачили, адже все йшло на те, аби мама моя була здоровою і могла ходити.

Раз на місяць моя мама їздила у місто до аптеки і купувала те, що їй приписували. Щораз вона поверталась зі сльозами на очах, адже на щось не вистачило і ми повинні були б постаратись краще, аби наступного місяця мати трішки більше грошей.

Обновки мої були з чужого плеча, а їла я в школі за рахунок сердешної вчительки, яка шкодувала мене. Не знаю, коли я від тієї роботи встигала робити уроки, адже майже одразу по приходу зі школи мала купу обов’язків і додаткових завдань. Мама ж не могла працювати в повну силу, а хто окрім мене?

Читайте також: Сходила я свого часу заміж і так “наїлась” отого “щастя”, що зареклась у таке більше вступити. Папірець про те, що я нарешті таки розлучена, сприйняла як найвищу ласку Божу, а на паспорті у який повернулась дівоча фамілія, дала обітницю більше ніколи не робити подібних помилок. От тільки чи ж знала я тоді, що доля мені приготувала

У вісімнадцять, я не вчитись пішла, а поїхала на заробітки за кордон. Гроші усі до копієчки мамі передавала. Раділа, що арешті їй мало б на все стати. Я передавала для неї якісний одяг і взуття, кілька разів відправляла її до санаторію, возила на море. Саме мама запропонувала мені аби я збирала гроші на квартиру власну і ми із нею почали відкладати. Вірніше, я передавала, а вона відкладала:

— Копійка, до копійки, доню. – повчала вона мене, – маєш можливість додатково заробити, то користуйся нею завжди. Відпочити встигнеш завжди, а от купка ростиме.

Купка росла, а мене гнуло до землі. Здоров’я чи не вперше в житті почало мене підводити. Раптом якось я занедужала і потрапила у стаціонар. Добре, що в Італії я вже мала документи, тож мені все зробили безкоштовно. От тільки пів року працювати мені не можна було. Зателефонувала я мамі своїй, аби попросити із тих грошей відкладених певну суму, аби трішки оговтатись і мати за що орендувати тут житло:

— Нема, доню. – ошелешила вона мене, – Ні копієчки немає, уже давно. Не хотіла тобі говорити, ти на чужині. мало що трапитись могло. Я одного дня шухлядку відкрила, а там порожньо. Пробач, доню. Не змогла твоя мама вберегти тобою зароблене.

Я втратила дар мови. Десять років. Десять років у прірву, комусь у кишеню. Мама теж молодець, кого і де тепер знайдеш?

Пішла я до знайомих на позички, адже ж мала за щось той час прожити. Повернутись додому не могла, адже мала б проходити певні процедури під наглядом спеціалістів.

Ще вісім років я працювала, аби таки заробити собі на омріяне житло, але воно мені не знадобилось, адже я вийшла заміж тут в Італії. Джованні значно старший, але мені з ним добре. У нас троє діточок, квартира і будинок біля моря. Ми вже п’ятнадцять років разом.

Звістка про те, що мами моєї не стало, була для мене несподіваною і гіркою. Ще вчора я з нею розмовляла, вона розповідала, у якого спеціаліста була і як нині все дорого, а тут раз, і я сирота.

Ще важче було те, що їхати проводжати маму в останню путь я сама мусила, адже Джованні залишився із дітьми. На дев’ятий день підійшла сусідка із пропозицією придбання маминої хати. Я не була проти, адже будинок цей мені не потрібен, нині моє життя в Італії.

До продажу дім треба було підготувати і я заходилась виносити старі речі на смітник, а що палила. Уже й по всьому було, дійшла черга до ліжка маминого. Я відтягувала те до останнього, адже пам’ятала той старий “пружинний” диван і той матрац мамин ще змалку. Мама все не погоджувалась його замінити і спала на ньому до останнього свого дня. Але ніхто окрім мене не міг того зробити і я таки вирішила винести його із дому.

Коли тягла, зачепила матрац за трубу і трорвала обшивку. А звідти… мати рідна, я й не одразу очам свої повірила. Звідти посипалось те, що колись було грішми. Зітліле, погризене мишами різнокольорове конфетті із залишків ще старих гривень, доларів і… євро. Від матрацу того лиш і залишився що блок пружин, а всередині мама моя складала гроші. Навіть залишки рублів там були і купонів.

Жодної цілої купюри, все начисто зітліле і з’їдене. Я дивилась на ту купу і вмивалась слізьми. Так от заради чого я трудилась усе своє життя? От у цей мамин матрац пішла і освіта моя, і обіди в школі, і нові туфлі, і сукня на випускний. Все тут, але я того не мала ніколи. Чому, заради чого?

Навіть панахиду по мамі не можу заказати, душа не лежить. Розумію, що так не можна, але всередині така буря, така образа на неї. Жодного доброго слова на згадку.

Хіба ж вона мама після такого?

25,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page