Ну от, схоже здійснилась моя мрія і я нарешті таки розлучаюсь. Але не рада я цьому чомусь зовсім, хоча хотіла цього вже років з десять як. Все не наважувалась. А на Святий вечір капнула остання крапля у переповнену чашу мого терпіння і я таки його виставила. Ну а хто б таке пробачив узагалі?
Почну з того, що про шлюб із Геною я пошкодувала уже на третьому році спільного життя. Рожеві окуляри з мене спали і я побачила, що мій добрий і щирий чоловік така роздай-душа, що ми скоро без дому залишимось.
Генадій мене полонив отією добротою своєю. На фоні своїх прагматичних друзів, він був таким собі великим плюшевим ведмедем до якого так і хотілось горнутись. Я закохалась по вуха і не помічала перший час, що мій чоловік ну зовсім до життя не пристосований.
Вірив людям, як собі. Позичити міг гроші, машину, дати ключі від дачі і піти допомагати безкоштовно. Дуже переймався, якщо натрапляв на нечесних людей, але швидко відходив і сказавши “Прийми Боже за милостиню” ішов позичати, допомагати, виручати усіх хто про те просив.
Друзів у нього, як самі розумієте, завше багато було, тож зовсім скоро я зрозуміла, що годуємо ми не нас двох, а ще на добрий десяток людей щодня. Зарплатня чоловіка “ішла” своїми ногами за годину. Довелось мені брати його в руки. Стежила буквально за кожним його кроком. Навчилась відваджувати корисливих “друзів” і виставляти чітку плату за його роботу. Гості тепер дзвонили перш ніж у дім прийти і з пустими руками ніхто порогу не переступав.
Звісно, я здобула не надто хорошу славу серед кола нашого спілкування, але нарешті могла видихнути спокійно. Зарплатня чоловіка залишалась у сім’ї і ми перестали оптом закуповувати продукти, бо до нас щодня хтось приходив “на чай”.
Скоро у нас одне за одним дітки пішли. Один з друзів чоловіка узяв його партнером у автомайстерню, згодом, вони відкрили поруч мийку, тож ми зажили досить таки непогано. Одне за одним у нас з’явилось троє синів. Я відкладала гроші їм на квартири і навчання ще з їхньої появи на світ. Генадій все так же не шкодував нічого ні для кого. Оця його риса характеру і готовність допомагати геть невідомим людям мене з себе виводила.
Я тут з дітьми сиджу, його чекаємо з вечерею, а він телефонує і каже, що зараз посеред дороги міняє колесо у авто якомусь дідусеві. Не зміг він, бачте, проїхати повз. Ну або відремонтує авто і візьме гроші лиш за запчастину, бо то друг. За роботу у нього совість не дозволяє з друзів брати. І так завше і в усьому.
Я майже щомісяця усі десять років шлюбу мріяла про те, що колись віднесу заяву на розлучення і не буду перейматись через те, що хтось виносить з дому останнє, бо треба для родича, чи друга.
На а на Святвечір він мене геть здивував. Прийшов до шостої (чи не вперше в житті), бо інші роки когось підвозив, чи щось комусь ремонтував, адже у свято і не знайти нікого крім мого Гени. Так ось. Повернувся він додому вчасно, але коли я вийшла у коридор отетеріла. Стоїть мій чоловік у одному светрі. Без дублянки, яку ми нещодавно купили.
Сімнадцять тисяч за неї віддали, а він у одному светрі прийшов.
— Ларисо, ти тільки не починай, – пригортає мене до себе, – Я їхав повз вокзал а там чоловік стоїть розгублений геть. Його до нитки обібрали, ні копієчки у кишені, ще й без куртки якої. Йому додому їхати треба було з заробітків. Десь тут на будівництві працював і у нього хтось там усе поцупив. Так я йому свою дублянку і віддав. Там квиток купив і грошей з собою дав, аби не з пустими руками на свята з’явився.
Я аж заплакала. Ну такого ще не було. Зняти з себе заради кого? Грошей дати в дорогу? Та й той зараз на сьомому небі від щастя. Тиждень матиме за що “гаряченьке” купувати.
— Ой, – додає Гена розгублено, – Схоже в кишені і телефон залишився… Ну нічого, зателефонує і ми домовимось, як я його заберу.
От тут у мене штори і закрились. Зібрала речі і виставила. Сказала іти до того, кому речі віддав. Не витримала просто вже усього цього. Гу куди ж це годиться, а?
Пішов Гена до друга свого. Нічого не сказав. Забрав сумку і як був у светрі так і пішов. Діти за татом бігти намагались, та я стримала.
А на Різдво мій телефон озвався характерною мелодією. Так він реагував на дзвінок від чоловіка. Я якось і трубку брати не хотіла одразу, а потім лиш усвідомила, що то ж не Гена дзвонить.
— Алло, – почула жіночий голос, – Чи можу я дізнатись де проживає власник цього телефону? Ми б хотіли віддати його речі.
Я вказала адресу і вже за пів години на порозі нашої квартири стояла ціла родина. Так гарно заколядували! Плачуть, дякують. Той чоловік розповідає про те, як стояв на вокзалі і геть змерз. Просив у Бога послати допомогу, бо не уявляв, як має додому доїхати і не пам’ятав на пам’ять номери телефонів, аби попросити допомоги у родини.
— А тут авто зупиняється круте. Я ж стою і зуб на зуб не попадає. А він вийшов свою дублянку з плеча зняв і повів мене чаєм напоїв і купив поїсти. Розпитав усе, що та як, купив квитка ще й грошей дав на дорогу, аби я гостинці на свята додому привіз. Шість тисяч. Уявляєте?
І тут я як зареву! Людоньки! Дивлюсь на цього струдженого чоловіка, на те як щиро вболівають за нього його дружина і двійко діток, як до нього туляться.
Генко, який же ж ти у мене прекрасний. Ну її ту дублянку і ну їх ті гроші.
Поїхали ми усі разом туди де Генадій мій ночував. Люди йому дякують ледь руки не цілують, а я реву заспокоїтись не можу. Вибачилась тихенько, коли всі порозходились, прошу додому повернутись. Думала він, як завше приголубить, у маківку поцілує і все гаразд буде, але ні.
— Я Люсь, поки тут поживу, – сказав проводжаючи до дверей.
Досі там він, у друга свого. Я телефоную щодня. Ми довго розмовляємо, але відчуваю, що щось у моєму Генадієві змінилось. Немає тієї особливої нотки у голосі, яку я чула тільки по відношенню до себе.
Невже це все? Так мріяла про те, що колись нарешті буду вільна від постійних переживань за нього, а тепер… Тепер хочу послухати, як і кому він сьогодні допомагав, кого виручив і кому скільки позичив. Невже кінець моєму шлюбу?
Людмила Т.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.