Перон київського вокзалу дихав гарячим залізом і чужими розмовами. Наталя міцно тримала дітей за руки, проштовхуючись крізь натовп до вагона. Попереду було вісім годин у потязі, який повільно котився на південь, подалі від столичної метушні. Малі, десятирічний Ігор та семирічна Юля, крутилися, заглядали у вікна й постійно питали, коли вже приїдуть. У їхніх рюкзаках торохтіли дрібні іграшки, а в кишенях лежали недоїдені цукерки. Наталя дивилася на власне відображення у каламутному шибковому склі й бачила лише сіру тінь під очима. Вона просто хотіла сісти на дерев’яну лаву під старою яблунею в батьківському дворі й заплющити очі.

На станції їх зустрічали обоє. Батько, у своїй незмінній старій куртці із затертими рукавами, стояв трохи попереду, видивляючись онуків серед пасажирів. Мама, невисока, у хустці, попри тепле весняне повітря, тулила до грудей пакет з пиріжками, які спекла ще вдосвіта.

— Приїхали! — Ігор першим вискочив із тамбура, мало не збивши з ніг провідницю, і кинувся дідові на шию. Юля пищала позаду, чіпляючись за бабусину спідницю.

— Оце так виросли, — примовляв батько, підхоплюючи малу на руки. Його вуса кололи її щоки, і вона голосно сміялася.

— Наталочко, ну йди ж ближче, дай розцілую.

Мати відразу взялася перевіряти, чи тепло вдягнені діти. Вона торкалася їхніх рук, заглядала в обличчя і вже планувала, чим годуватиме велику компанію.

— Я стільки всього наготувала, — бідкалася вона, поки вони йшли до старенького батькового авто. — І запіканку сирну зробила, і суп із курятиною, як ви любите. Думала, голодні з дороги будете.

Дорогою діти наввипередки щебетали про школу, нові комп’ютерні ігри та сусідського кота, якого Ігор намагався дресирувати. Наталя мовчала, поклавши голову на спинку сидіння. За вікном миготіли знайомі з дитинства краєвиди: одноповерхові хати, придорожні тополі, перша зелень на городах. Все виглядало так само, як і десять років тому, і це приносило дивне, майже фізичне полегшення.

Вдома все крутилося навколо приїзду гостей. Мати метушилася на кухні, виставляючи на стіл тарілки з домашнім сиром, свіжим хлібом та великий чайник, який уже пускав пару. Діти побігли в садок дивитися, чи перезимував їхній старий курінь біля паркану.

— Мамо, ви б присіли, — тихо сказала Наталя, допомагаючи розставляти чашки. — Ми ж надовго цього разу. На цілий місяць, а може й більше. Навіщо так втомлюватися?

— Та яке там втомлюватися, доню! — відмахнулася мати, але помітно зраділа. — На місяць? Оце радості дідові буде. А то все бурчить, що хата порожня. Альбом твій шкільний учора передивлявся.

За столом розмова точилася навколо господарських справ. Наталя помітила, що батьки помітно здали за останній рік.

Батько довше шукав окуляри, а мати частіше притискала руку до лівого боку, коли швидко піднімалася з-за столу.

— Ми цього року город самі й не чіпали, — розливав чай батько, поглядаючи на онуків крізь пар із чашки. — Сусідського хлопця найняли, він тракторцем усе переорав, і картоплю закидали з дівчатами. Самим уже важко, спина не розгинається. Та й навіщо надриватися, зараз усе за гроші зробити можна. Головне — здоров’я.

Він раптом пильно подивився на доньку. Його густі брови зійшлися на переніссі.

— А ти чого така худа, Наталю? І щоки зовсім без рум’янцю.

Наталя спробувала посміхнутися, але вийшло криво. Вона швидко опустила очі в чашку з недопитим чаєм.

— Та просто втомилася, тату. Звіти, кінець кварталу, постійні дзвінки. Сама знаєш, як воно в офісі. От приїхала до вас відсипатися. Буду цілими днями на веранді лежати.

Мати витирала рушником тарілки й скрушно хитала головою.

— Оце допрацювалися. Організм же не залізний, відпочивати треба. Йди-но краще в садок, там батько якраз лавку нову змайстрував, посидь на сонечку.

Наталя піднялася з-за столу й вийшла через веранду на подвір’я. Трава під ногами була м’якою, поміж зелених стебел уже жовтіли кульбаби. Батько вийшов слідом, тримаючи в руках стару ножівку — збирався підрізати сухі гілки на нижніх ярусах дерев. Вони пройшли повз грядки з ранніми нарцисами та тюльпанами, які тільки починали розпускати свої бутони. Сад зустрів їх тихим гудінням бджіл. Весняне сонце гріло плечі, але всередині в Наталі було холодно, мов у погребі.

— Сідай сюди, — батько кивнув на товсту колоду, що залишилася від старої груші. Сама деревина була сухою й сірою від часу, але на ній було зручно сидіти.

Наталя сіла, обхопивши коліна руками. Батько не став нічого питати. Він поклав ножівку на траву, сів поруч і важко зітхнув. Його великі, мозолясті руки лягли на коліна.

— Ну, розповідай, — тихо сказав він, не дивлячись на неї, а ніби вивчаючи бруньки на сусідній гілці. — Я ж тебе знаю. Ти коли брешеш або щось приховуєш, завжди пальцями замок куртки смикаєш. Що сталося? З чоловіком посварилися? Гроші потрібні?

Наталя перестала смикати блискавку на кишені. Слова, які вона стільки разів прокручувала в голові під стукіт коліс потяга, раптом застрягли в горлі. Вона глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках.

— З Андрієм усе добре. І з грошима теж, — вона витягнула з кишені невеликий білий конверт, складений вчетверо, і поклала його на колоду між собою й батьком. — Ось це візьми. Тільки мамі не показуй.

Батько повільно взяв папірець, розгорнув його й почав читати. Його очі бігали по рядках із друкованим текстом, де стояли підписи лікарів та три печатки великої київської клініки. Він перечитував його раз, потім другий. Наталя бачила, як пальці батька, що тримали аркуш, почали помітно тремтіти.

— Що це за слова такі? — його голос став глухим і якимось дитячим. — Я не розумію цих термінів. Що тут написано, Наташо? По-людськи скажи.

— Це означає, що мені лишилося зовсім трохи, тату, — Наталя говорила рівно, без жодної сльози, бо всі свої сльози вона залишила в купе нічного потяга. — Максимум місяць, може півтора. Сказали, що нічого вже зробити не можна. Процес пішов занадто швидко.

Батько замерз. Аркуш паперу випав із його рук прямо на зелену траву. Його обличчя в одну мить зблідло, а зморшки біля очей стали глибшими.

— Як це… нічого? — прошепотів він. Його плечі різко опустилися, вся його кремезна постать ніби зменшилася в розмірах. — Зараз же все лікують. У Київ поїдемо, в інші лікарні… Гроші знайдемо, хату продамо, корову, все віддамо. Не може такого бути. Тобі ж сорок тільки виповнилося.

— Ми вже скрізь були, тату, — Наталя м’яко поклала свою долоню на його тремтячу руку. — Андрій піднімав усіх, кого міг. Відповідь усюди однакова. Я приїхала сюди не по лікарнях їздити. Я хочу побути з вами. Хочу, щоб діти запам’ятали цей місяць найкращим у їхньому житті.

Батько закрив обличчя руками. Його плечі почали здригатися. Він тихо схлипував, намагаючись стримати сльози, щоб мати не почула з хати. Наталя притулилася до його гострого плеча, як колись у дитинстві, коли розбивала коліно.

— Таточку, будь ласка, не треба, — просила вона, ковтаючи клубок у горлі. — Мені треба, щоб ти був сильним. Андрію важко, він сам не впорається з дітьми потім. Їм потрібен буде дідусь. Мамі нічого не кажи, у неї ж тиск постійно підскакує, серце не витримає. Нехай думає, що я просто у відпустці.

— Як же я їй в очі дивитися буду? — промовив батько крізь пальці. Його голос зривався. — Як ми за стіл сідати будемо щовечора? Наталочко, дитино моя, це ж неправильно… Так не має бути. Батьки не повинні…

Він не договорив. З боку веранди почувся рипіння дверей і веселий сміх Юлі, яка наздоганяла брата.

— Обідати йдіть! — гукнула мати з порога, прикриваючи очі долонею від сонця. — Все охолоне!

Наталя швидко підняла з трави папірець, сховала його назад до кишені й витерла пальцем куточки очей.

— Ідемо, мамо! — крикнула вона у відповідь, намагаючись надати голосу бадьорості.

Вона піднялася з колоди. Її силует на тлі квітучих яблунь здавався тонким і крихким, мов очеретинка на вітрі. Вона повільно пішла стежкою до хати, де чути було брязкіт ложок та дитячі суперечки за останній шматок пирога.

Батько залишився сидіти на колоді. Він дивився на свої руки, якими колись будував цей дім, садив ці дерева, тримав її, маленьку, коли вона вчилася ходити. Сад навколо продовжував жити своїм життям: бджоли кружляли над квітами, сонце піднімалося вище, прогріваючи землю.