Коли ми були малими, то теж сиділи в темноті при маленькому світлі від свічки, що блимала на столі, а ми гонорово сиділи на печі та лузали соняшник. Бабуся розпалювала в печі і кидала на пательню соняшник аби його обсмажити і «діти мали роботу», – казала вона.
І ми мали, лузали те насіння, заїдаючи згорілий соняшник добрими, а інколи й іншим згорілим, тоді весело сміялися, що інший кривиться… В темноті не було видно, що ти лузаєш… Відтоді, я так і їм соняшник, навіть, при світлі чемно згризаю чорний, щоб потім знайти білий, який тоді стає неймовірно солодким. Люблю контраст, що тут казати.
Тому й не люблю Василя, бо він як отой соняшник гіркий, нудний та практичний і завжди таким був: ділив між нами порівну свій хліб зі смальцем, приберігав для мене цукерку з відвідин бабусі… І все те без якихось слів, а просто: «На».
Коли виросли, то те «на» розповсюджувалося на все – на квиток в кіно, на шоколадку чи букет квітів, чи яблуко на ставку…
А мені хотілося слів, щемких, голосних, щоб шепотіли і кричали, що я не байдужа на весь світ, що я кохання всього життя, неймовірна та неповторна…
Саме такого хлопця я зустріла в університеті – палкого й балакучого, який готовий на зірку з неба…
Далі було доросле життя і майже розлучений, який так само палко шепотів, що я найкраща в світі, але…
Далі були ще і ще чоловіки, які голосно кричали про своє кохання до мене, все як я хотіла, але…
Василь одружився і у нього вже двоє діток. Він так само односкладово одягає на них шапки та дає жінці рукавиці. І вони тішаться та сміються, якимось таким буденним сміхом, такою сталою радістю, якої немає в мене…
Може, я просто не створена для таких стосунків і правильно зробила, що не звела свою долю з таким нудним чоловіком? Роки йдуть, а я й досі не маю відповіді.
Фото Ярослав Романюк.
