fbpx

Ну, спитала. А що? Ви б не спитали, як це все життя нелюбою жити? А вона так відповіла, що й не знаю! Невже такі жінки на світі бувають

Ми були в одній компанії, я, Іванка і Вікторія. Разом ми ходили на танці і отак відтоді й здружилися. Всі хотіли в нашу компанію, ми були, на наш час «популярні».

А особливо Іванка, танцює найкраще. На сольних виступах бере гран-прі. Волосся довге, очі великі карі, струнка… Не дівчина, а мрія.

Якщо чесно, то хлопці навколо нас вилися лише завдяки Іванці. Ми з Вікторією мали з кого вибрати, бо ті ще деякий час мали надію, щоб хоч її бачити і гуляли з нами.

І ось ми вже пішли вчитися в університети, ми з Іванкою вступили на педагогічний, а Вікторія пішла в юридичний, але продовжували разом гуляти.

І ось у Іванки трапився такий вже гарний кавалер, звали його Антон, і вже він і машину має, і старший, і любить її без міри, але Іванка наче дражниться – один день добра, а на інший вже бачити не хоче.

Але Антон був таким терплячим, що й не передати – лиш би бути поруч виконував кожну забаганку.

Я ми тільки дивувалися, що Іванка не цінує такого кавалера.

– Та інша б на твоєму місці була б найщасливішою дівчиною в світі, – казала Вікторія.

– То й бери його собі, мені він не потрібен, – казала Іванка.

Віка якось дивно на неї подивилася і тоді я й зрозуміла, що вона сама шалено кохає Антона і готова заради нього чекати стільки, скільки треба.

Через якийсь час Іванка нас ошелешила тим, що виходить заміж за сина якогось багача місцевого і вони їдуть жити за кордон.

Я дуже засмутилася, бо ж ніколи більше подруги не побачити… Як це?

Але Вікторія була просто на сьомому небі і мало не святкувала день від’їзду Іванки.

А далі вона взялася за Антона. Як саме їй вдалося завоювати його, мені не дуже відомо, бо вона наче відрізала всіх від себе, а залишився лише її Антон. Мене вона просто через рік запросила на весілля, щоб продемонструвати, яка вона щаслива.

Нічого не скажу – вона просто вся світилася від щастя, а от наречений був просто стриманим, посміхався час від часу, але ну… Я ж просто бачила, як він вів себе з Іванкою і це був разючий контраст.

Далі наші шляхи з Вікторією остаточно розійшлися, бо вони переїхали в інше місто. А я теж вийшла заміж і навіть не мала як її запросити, бо ж не знала адреси.

Вони наче пропали.

Пройшло багато років і от я вже на пенсії, зайнятися не так вже й є чим і згадала за своїх подруг дитинства. Добре, що зараз можна все знайти в інтернеті, отак й я знайшла Іванку.

У неї все було добре – дуже багато гарних фото і вона ще дуже моложаво виглядала як на свій вік – все та ж фігура і усмішка на кілька тисяч євро.

Вона була щаслива з тим чоловіком і мала двох діток та четверо онуків, яким забороняла називати себе бабусею.

– Я ще надто молода для цього, – жартувала вона.

Тож, я зрозуміла, що вона про свій вибір не шкодувала.

Що ж інша моя подруга – її я теж знайшла і вона якраз була в нашому місті, тому я з нею ще й зустрілася.

Звичайно, що тут була велика різниця. І повнота була, і зморшки, але якийсь спокій був у її всій постаті. І от я, не добираючи слів, і спитала її, як же пройшло її життя, з чоловіком, який ніколи її не любив?

– Господи, яка ти смішна, Оленко, – каже вона мені, – так ніби ти з чоловіком не живеш і через кілька років не розумієш, нащо ти взагалі за нього заміж виходила… Так, не любив мене Антон тоді, але ж потім покохав.

Між нами ніколи не було кривого слова, мені було соромно на нього злитися, адже я його й досі люблю понад усе в житті. А він не мав до мене великих очікувань. Тому завжди приємно дивувався, що я й підтримаю, зрозумію, помовчу чи пораджу. Чи мені в житті який кіноактор не подобався… І що з того?

Все воно так, але ж не віриться, що можна отак все спокійно сприймати? Невже є такі жінки, яким не треба знати, що вона єдина і неповторна? Я щось в таке не вірю.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page