Ну, вона ж тобі мама, – пробує підійти уже із іншого боку мій свекор, – Подумай, доню, де би ти була, якби не вона? Тобі ж буде соромно, якщо то я до неї поїду, а не ти, правда?
скільки себе пам’ятаю – почувалася винною. З пелюшок я була для рідної мами не така і годі. Не такий був у мене голос, надто тонкі кіски, розкосі очі, забудькувата. Якщо ж траплялось диво і мама моя посміхалась, то як тільки поглядом вона на мене натрапляла, так посмішка одразу зникала:
— Жалійся, – от так вона мені говорила, якщо я раптом надумаю до неї підійти, – І це, заради того ти мене турбувала? Краще б справою нормальною зайнялась, а не заповнювала голову казна-чим.
Школу і досі згадую здригаючись, адже тоді мама присікувалась до мене цілодобово. А найприкріше, що ж я була впевнена у тому, що й є не досить зосередженою, не досить гарною, не досить розумною і взагалі я – то розчарування суцільне.
Саме тому я була замкненою і слова від мене не діждеш. така поведінка популярності не додавала, тож стіни школи для мене стали ще одним випробуванням і досить складним. Вчителі не бажали розібратись у тому, чому то я і слова не вимовлю і густо червонію і щедро осипали мій щоденник двійками. А я ж усе знала,просто, лянобуло що мовити, адже думала, що все буде не те і не так.
Лиш коли у моїх контрольних і самостійних були високі оцінки, на мене раптом звертали увагу:
— Знову списала. – шипіла вчитель математики. – і перекресливши мої відповіді ставила червоною пастою “2”.
Закінчення навчання стало для мене справжнім виходом на волю. Я тоді вперше виявила ініціативу і подала документи у Вуз, що був максимально віддаленим від рідного дому.
Мама дізнавшись, що мене зарахували лиш хмикнула:
— Пожалкують. Якщо сесію провалиш – додому не вертай.
Ну а я і так не вернула. Як переступила поріг свого ВНЗ, так і досі тут. Знаєте як кажуть, якщо маєш негаразди у собі і прагнеш розібратись – іди на психолога. так і в мене склалось.
Як не дивно, але отримала я і любов материнську і тепло сімейне від, здавалось би, чужої мені людини – свекра. Він сам виховав мого чоловіка і мене прийняв за дитину рідно. Від нього я почула вперше слова “донечко”, “дитиночко” і “хороша моя”. пам’ятаю, як я плакала після того, адже наповнені вони були незнайомою мені ніжністю і трепетною любов’ю.
Він для мене не інакше, як “таточка” і незмінний авторитет. Онуки дідуся обожнюють і він відповідає їм взаємністю. Він є душею нашої родини той центр всесвіту, довкола якого все і обертається. І саме він, нині, є причиною моїх сліз і ночей безсонних.
Тиждень тому мене набрала двоюрідна тітка. Ми із нею підтримували формальний зв’язок через мережі соціальні. Обмежувались усе картинками на свята і “як ви там?” коли було особливо гучно.
А тут, вона мене прямо набрала і повідомила, що мама моя нині у стаціонарі. Не знаю навіщо, але вона мені і адресу повідомила, напевне думала, що я буду мати бажання приїхати.
Але правда в тому, що мені було байдуже. Я не відчула ні тривоги, ні занепокоєння – абсолютна байдужість і спокій. Я в собі вже давно переборола і дитячі образи і наївні сподівання того, що моя мама колись стане отією “мамою” а не тим, що вона собою являла. Для мене вона була чужою. Просто жінкою, яка в певний період життя мого була поруч із малою мною. Все!
А от свекор іншої думки. Він ходяча справедливість і людяність. Сам добрий, він бачить тільки добро довкола і не розуміє, як то я можу так довго не спілкуватись із матір’ю і чому не поїхала до неї одразу, як стало відомо про її стан.
Тепер мені хоч додому не вертай, бо не сила бачити розчарований погляд тата. Але і їхати до мами бажання не маю, ані краплі.
Як же мені бути? Невже мій свекор правий і є ситуації, коли потрібно забути усе і підтримати рідну людину, якою б вона не була?
Головна картинка ілюстративна.
