Що то за мода жити з хлопцем до шлюбу?
– То вони так приглядаються, притираються, а що потім оженяться та й розбіжаться, – каже мені моя сестра Віра.
– Віруню, – кажу їй я, – навіть ковбасу кожен день їсти не хочеш! А ти про шлюб говориш, то певно, що будуть якісь непорозуміння. А ти тепер що своїми руками робиш? Отак задурно даєш свою доньку пробувати?
– Ти що мені таке кажеш, Лідо? Чи ти в тому розумієшся? Все життя сама прожила і іншим не даєш жити!
Отакої! Мені таке сказати? Рідна сестра!
А що я вам скажу за неї: вона сама так робила в молодості і що мала від того зиск? А я їй казала – сестро, то ти кожному віддаєш часточку себе, і не маєш стовідсоткової гарантії, що він тебе заміж візьме.
А отак пороздаєш себе, а потім з порожнім кошиком приходиш до свого чоловіка. Свого судженого, то що ти йому готова дати? Ніц! А потім з того й виходять сварки й непорозуміння!
Ходив до неї Петро, лиш з армії вийшов. То мама так її сварила, що вона до ночі з ним гуляла, що ви б чули!
– То хлопець з армії! А ти й школи не скінчила! Я тобі дам гуляти!, – сварила мама.
А вона хіба слухала? Ні, бо перед дівчатами треба було показати, що до неї вже ходить хлопець, а їх батьки ще в клуб не пускають. І що з того вийшло? Пішов Петро на храм в сусіднє село до родини і побачив там дівчину і вже й сватів заслав. Не приглядався і не принюхувався – побачив і вже свати були в хаті.
Що тоді Віра пережила – не сказати! Мусила їхати вчитися далеко аби люди перестали говорити. А Петро собі живе на заздрість людям – жінка, діти, господарка.
А тепер як бачить Віру, то лиш оком за нею кидає. То треба собі такої слави?
– Та на тебе ніхто й оком не кине! Ти себе бачила?, – хоче вона мене вколоти.
– Повір, для такого діла не треба бути красунею. А себе тратити на всяких я не збираюся.
Отака була розмов в молодості, та й чоловіка вона собі знайшла не з нашого села, бо хто ж її візьме? А тепер і доньку свою по тій самій стежці пхає. І ще мені каже не пхати свого носа.
А Інночка дівчина просто молода, вона не знає, що то потім життя таке не буде цікаве та яскраве. Будуть сірі будні, але порядній жінці ніхто докоряти не буде!
– Інночко, ти, дитино, добре думай. Що ти маєш зі своїм життям робити, – кажу їй я, – Ти торт аби тебе пробувати? Ти людина і маєш мати якусь гідність.
– Тітко, тепер всі так живуть і нічого – одружуються, коли перевірять свої почуття.
Я лиш руками сплескую, бо я не можу повірити, що то з людей робить телевізор!
– Та в одній країні одне, а в іншій друге. Ми – українці! В нас ніколи не було такого, щоб була мода на таке життя. Побачив хлопець дівчину і вже знає, чи хоче з нею життя прожити. Те й саме жінка – гляне і вже відчуває, чи він їй милий. Ти до скількох років отак пробуватися будеш?
– А вам яке діло? Ви що про це взагалі знаєте, – фиркає племінниця.
Ну, моє діло попередити, а ти як фиркаєш, то фиркай на себе. Якби я не бачила, що віра своє життя щасливо не прожила – то я б нічого не казала.
А так я маю перед очима приклад і то поєдную зі своїми знаннями та кажу, що так робити не гоже. А ти слухай або не слухай – аби потім не кусати лікті.
Чи ви теж думаєте, що треба слідувати закордонній моді?
Фото Ярослава Романюка