fbpx

– Оба-на. У нас з’явився тато, – уїдливо мовив син. – Ми, мамо, не з благодійного фонду, – долучилася невістка. – Нам би хоч вас нагодувати, а тут ще й нахлібник. Не будьте такою доброю

Віднедавна старого Микиту називають хитруном, що любить жити за рахунок жінок. Нове прізвисько причепилося до нього, як реп’ях до кожуха.

Хоча для сільського люду воно було незнаним, бо ж ніхто достеменно не знав, що воно означає і, з чим його їдять. Почну з того, що в нашому селі, на околиці, жила-собі стара, як світ, жінка. Мала вона дітей і онуків. Ті відвідували маму і бабусю вряди-годи. А точніше тоді, як вона наскладає купку пенсійних гривень. Вибирали негожу неділю і наскоком, несподівано, мабуть, вважаючи, що роблять приємний сюрприз, приїжджали до давно небіленої хати. Оселя виглядала з бур’янових джунглів. Кішка з переляку дряпалася на верхівку трухлявої груші. Сиділа там не покидаючи подвір’я. Вона їм не вірила. Гості деколи привозили старенькій декілька смаколиків. Та оскільки в жінки давно повипадали зуби, то пряники через день-другий ставали черствішими за окраєць чорного хліба. Дід Микита, котрий розміняв восьмий десяток, зрідка навідувався до Насті. Бувало йде до доньки, та й зазирне до бабуні. Перекинуться словом-другим і на душі легшає. Сяде біля ровесниці, витягне з кишені льодяників, ще й розгорне їх з кольорового папірця. Як-не-як чоловік таки. Останній рицар.

За матеріалами – “Є”.

– Бери, підсолоди своє життя, – скаже, примружуючи очі, постійно повні сліз. Жодний лікар не може пояснити чому так відбувається. Ніхто не знає, чому в Микити зіниці на мокрому місці. Старий вже призвичаївся до своєї болячки і завжди в кишені носить носовичок, який ніколи не висихає.

– Що, знов рюмсаєш? – запитує Настя, перекидаючи у роті цукерку. – Ото плаксій, а ще хоче на мені одружитися, – сміється бабуся аж тупає ногами, взутими у валянки. Їх вона носить навіть у спеку, тому, що ноги і літом «дубіють».

– Певно, що в мене вже не залишилось і грамульки тепла, – зітхає Настя і руками масажує сухі коліна. А колись вони були кругленькими, наче достиглі антонівки в батьківськім саду. Не одному парубкові від них паморочилося в голові.

– Піду принесу води, – інколи каже Микита і дибає з відром до криниці. Трохи далеко, але йде.

– Я тебе нині дочекаюся чи ні? Якщо втопиш відро, то не приходь. – Знову Настя заходиться сміхом. А що їй, небозі, залишається робити?! Хіба що взяти на кпини власну самотність, кинути лихом по землі. Якби не Микита, то зовсім би здичавіла.

Микита таки приходить, щоправда, у відрі води небагато. Але заварити чаю вистачає. Отак однієї неділі за чаюванням їх і застали Настині гості.

– Оба-на. У нас з’явився тато, – уїдливо мовив син, підтягуючи штани. Одежина постійно зсувалася з нього. Навіть не допомагали підтяжки. Видно, що він невибагливий до їжі – недоїдків не лишає.

– Тут, Валю, є кому їсти тульські пряники, – додав чоловік і, не привітавшись, жбурнув сумку.

– Ми, мамо, не з благодійного фонду, – долучилася невістка. – Нам би хоч вас нагодувати, а тут ще й нахлібник. Не будьте такою доброю.

– Aльфoнс! – Вимовив слово, коротке і незрозуміле, онук Матвій. Що він мав на увазі – Микита не зрозумів.

– Твоя правда, синку, – похвалив тато. Далі показав Микиті на вулицю.

Дід усе зрозумів. Поволі посунув на дорогу. Микита знову витер очі, бо сльози заважали пильнувати дорогу.

– І що воно значить? – сам себе запитав. – Якийсь нахлібник. Ото понавидумують. Вік прожив, а такого ніколи не чував, навіть не снилося.

Спересердя махнув рукою. Впродовж тижня дід не навідувався до Насті. Мав роботу на городі. Він, як міг, помагав дочці по господарству.

– Що комар, то сила, – казав, коли донька силоміць заводила до хати і садила за стіл.

– Та годі Вам вже, тату. Хіба ще не втомилися від селянської праці? – запитувала і наливала в миску гарячої страви. Відпочивайте.

– Від землі у мене здоров’я, вона матінка наша і тримає на цім світі, – відповідав, сьорбаючи борщ. Під ложку підкладав кусень паляниці, аби, Боже борони, не впала крапля їжі на долівку. Якось навіть хотів дізнатися про того «aльфoнса» в рідних. Передумав. До Насті Микита прителіпався в неділю ранком. Чим скоріше приніс води, нагодував три курки і накивав п’ятами. Не хотів, аби родичі знову застали.

– Гей, куди ти? Спинися! – гукала в плечі старому Настя. Навіть не озирнувся. Ішов і гриз твердого пряника. Його він прихопив зі столу просто на очах у бабусі. Та лишень сплеснула руками. Ні, то не від того вчинку, а від того, що Микита довго не затримався. Нахлібник – є нахлібник. Ніде довго місце не зігріє. Вона також не знала цього слова. Микиті ж нове прізвисько – як козі Дуньці світлофор.

– Хай навіть називають горщиком, – сміється дід, – аби тільки в піч не пхали.

Так що і наше маленьке село вже в дечому наблизилося до міста. Але тутешній aльфoнс не живе за рахунок жінок, не обманює довірливу дівчину. Навпаки, старається з усіх сил підсобити бабці Насті, урізноманітнити її сірі будні. Напевно, обом від того і життя стає цікавішим. Ні він, ні вона не хочуть думати про фінал свого існування, що називається тризною. Будьмо і ми, чоловіки, Микитами-aльфoнсами. Себто такими собі безсеребрениками-помагайликами. Бути добрим і чуйним, відчувати чужу потребу, перейматися турботами сторонніх людей – значить бути справжнім чоловіком. Антиподом пещеного і хитрого, з лисячим поглядом і вовчими думками лінивого нахлібника.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page