fbpx
Історії з життя
Обережно, намагаючись не шуміти, відімкнула замок, тихо причинила за собою двері, роздягалася, не включаючи світло в передпокої, і навшпиньках прошмигнула в ванну. Змила косметику, зняла сукню і засунула її на дно кошика з брудним одягом. У махровому халаті сиділа за столом в кухні, не вмикаючи світла. “Боже, ледь не накоїла дурниць”

Ідеальна пара

Вероніка вважала себе пишкою, постарілою і непривабливою, тому зайвий раз уникала можливості подивитися у дзеркало. Після появи доньки поправилася, та так і не повернулася в форму, хоча б близьку до колишньої. Спочатку комплексувала через це, морила себе голодом, чергувала дієти, потім махнула рукою.

Одягалася, як сотні таких же середньостатистичних жінок, в зручний немаркий одяг і взуття без підборів. Єдине, що в ній було по-справжньому красивим – це її кучеряве волосся. Макіяжем користувалася рідко, в особливо урочистих випадках. Шкода часу, та й «хто на мене дивиться».

Вона йшла з пакетами з магазину, куди зайшла після роботи, повертаючись в свою тісну «хрущовку» з недорогим ремонтом і дешевими меблями. Обоє з чоловіком працювали, але грошей вічно не вистачало.

Донці шістнадцять, вчиться у випускному класі. Щоб здати ЗНО добре і мати змогу вступити на бюджетне місце в університет, оплачували репетиторів.

Перехожий ковзнув поглядом по сорокарічній жінці і тут же забув про неї. І сама Вероніка не дивилася по боках. Вся в турботах, в звичних і нудних думках про все і ні про що.

Вдома із задоволенням засунула ноги в м’які зручні тапочки і з сумками пройшла на кухню. Чоловік сидів у кімнаті на дивані з газетою перед телевізором. І таке роздратування її накрило раптом, що не стрималася і з гуркотом почала викладати продукти з пакетів на стіл.

– Вероніко, ти чого така сердита? Щось сталося? – в дверях з’явився чоловік у розтягнених на колінах штанях і сірій футболці, з засохлою плямою на ній.

– Нічого. Просто втомилася. – Вероніка прибирала продукти в холодильник, не піднімаючи на чоловіка очей.

!-- Composite Start -->

– Міг би зустріти, сумки віднести в кухню, – монотонно вимовляла вона.

– Так попросила б, я б зробив, – відповів чоловік на її роздратований випад.

– А чому я повинна просити? Ти не нагадуєш мені сходити в магазин, приготувати вечерю, вимити посуд. Я бачу, що треба робити і роблю. А ти не помічаєш нічого. – Вона розуміла, що не справедлива до Генки, але зупинитися не могла, понесло, що називається.

Чоловік зітхнув і повернувся в кімнату. А Вероніка поставила каструлю з водою на газ і пішла перевдягатися.
Коли вона сіла на диван перед телевізором після вечері, Генка прилаштувався поруч, обійняв за плече.

– Втомилася?

– Втомилася. – Вероніка скинула руку Генки зі свого плеча. Чекала ще якихось слів, але він мовчав, просто втупившись на екран, ніби не помітив. – Ми не розмовляємо. Зовсім. Це нормально? Як ти до мене ставишся? Я пончик? А як одягнена? Може, сходимо куди-небудь, хоч в кіно? – Слова вистрибували з неї, як автоматна черга.

– Та ж телевізор є. А ти у мене краща за всіх. – Генка здивовано поглядав на Вероніку.

– Мам, нам потрібно здати гроші на фотографії і на випускний. Потрібно б уже сукню в магазині підшукувати, поки не розібрали всі. – В кімнату увійшла шістнадцятирічна донька Ніна.

– Добре, зарплату отримаю, дам, – приречено зітхнувши, відповіла Вероніка.

На наступний день вона так само їхала з роботи в переповненій маршрутці. Її штовхали, зачіпали сумками, ставали на ноги. «Невже весь сенс життя в цьому? – думала вона. – Працювати, повертатися в маленьку квартиру, готувати їжу і їсти, видати доньку заміж і чекати… А чого чекати? Біг по колу, чорно-сіре життя…»
Перед нею звільнилося сидіння. Вероніці дуже хотілося впасти на нього, але скоро виходити.

– Сідайте. – чоловік, що стояв поруч  показав рукою на місце, що звільнилося.

– Скоро виходити. – навіть не глянувши на чоловіка, який говорив, Вероніка похитала головою.

– Нічого, хоч трохи відпочинете, – повторив він.

Вероніка роздумувала, але зловила стражденний погляд дівчини, що теж помітила вільне сидіння, і сіла на нього. І тільки потім підвела голову на чоловіка.

Вона мало не ахнула і тут же відвернулася до вікна. Це був Андрій, колишній однокласник. Вони бачилися років п’ять назад на зустрічі випускників. Тоді вона зробила зачіску, подруга нарядила її в пристойний одяг і він наговорив її купою компліментів. «А зараз не впізнав», – з сумом подумала вона.

Через дві зупинки Вероніка встала, щоб пробратися ближче до виходу.

– Дозвольте, мені виходити, – сказала вона, ховаючи обличчя.

– Так, звичайно… Вероніко! Ти?! А я сумнівався. Виходиш? І я з тобою. – Він першим попрямував до дверей, прокладаючи для неї дорогу серед тісного натовпу пасажирів маршрутки. Першим зістрибнув зі сходинки на землю і подав руку.

Але руки Вероніки були зайняті сумками. Вона зробила вигляд, що не помітила його бажання допомогти. Їй стало ніяково, відчувала себе незграбною коровою.

– Як я радий бачити тебе. Місто невелике, а за стільки років жодного разу не зустрілися, – говорив Андрій, йдучи поруч з Веронікою і підлаштовуючись під її крок. – Давай допоможу. – Він забрав у неї один пакет.
Вероніка зупинилася на розі свого будинку. Не хотіла, щоб чоловік бачив, раптом буде палити біля відкритої кватирки в кухні.

– Твій будинок? Ти заміжня? Що я кажу. Пам’ятаю, і донька є доросла. Слухай, що ми на ходу розмовляємо? Давай зустрінемося, посидимо де-небудь, поговоримо. Скажи мені свій телефон. – Він дістав з кишені мобільник і приготувався записати її номер.

Вероніка зам’ялася, але номер телефону продиктувала.

– Розумію, чоловік чекає. Я зателефоную. – Колишній однокласник відсалютував рукою і пішов геть.

Вероніка піднімалася по сходах на свій поверх зі змішаними емоціями. Їй приємна була увага Андрія, що впізнав, не забув. І страшно, ніби як на побачення запросив. Вона дуже симпатизувала йому в школі, але стільки років пройшло. Підтягнутий, ввічливий, але от чи потрібен він їй?

Вона тихо зайшла в квартиру, тихо викладала продукти з пакетів…

– Ти прийшла? А я вечерю приготував. Іди, відпочинь, я продукти в холодильник покладу. Йди йди. – Генка відтіснив її від холодильника.

Вероніка здивовано подивилася на чоловіка, не заперечувала, пішла перевдягатися.

Андрій подзвонив через два дні і умовив сходити в п’ятницю ввечері в кафе. Домовилися зустрітися недалеко від її роботи. Вона захвилювалася, що одягти, як поводитись. Адже на побачення не ходила вітоді, як заміж вийшла.

Увечері вона взяла невелику суму з відкладених грошей. В обідню перерву збігала з подругою в найближчий магазин і купила чорну сукню. «Струнка. Завтра нитку перлів до нього принесу. Треба волосся укласти і підфарбувати тебе. Будеш виглядати на мільйон!» – підтримала подруга.

Сказано зроблено. Нове вбрання вона залишила на роботі, щоб чоловік не помітив. Дівчата вклали їй волосся в зачіску, позичили косметику. Можна було взяти у доньки, але тоді зайвих питань не уникнути…

Ошатна, ледь стримуючи хвилювання, Вероніка вийшла з офісу і попрямувала до обумовленого місця зустрічі. Здалеку побачила Андрія з букетом троянд.

– Яка ти сьогодні гарна! Ходімо, тут недалеко є затишне кафе. – Він подарував квіти і взяв її під лікоть.

Вони сіли за столик в кутку, подалі від цікавих очей. Народу в кафе ще було небагато, тихо звучала музика, приглушене світло створювало романтичну атмосферу. Вероніка старанно уникала можливості зустрічатися з Андрієм поглядом, вдаючи, що розглядає обстановку кафе. Вони випили по келиху червоного, розмовляли, Андрій погладжував її руки, через що Вероніка сором’язливо заливалася рум’янцем.

Через дві години він викликав таксі. Вони сіли на заднє сидіння, і Андрій тісно притулився до неї. Відчуття, що огорнули лякали Вероніку. Він почав називати водієві свою адресу, але Вероніка перебила і попросила відвезти її додому.

Фари зустрічних машин засліплювали, від випитого голова трохи паморочилося, думки плуталися… Раптом Андрій нахилився до Вероніки. Вона відчула запах салату. Їй стало неприємно.

Вероніка натиснула долонею на руку Андрія, утримавши її, і відвернула голову, зупинивши його наміри.

– Досить! – неголосно сказала вона, і зловила цікавий погляд водія в дзеркалі.

– Вибач, не стримався. – Вероніка не вловила в голосі Андрія каяття.

– Зупиніть тут, будь ласка, – попросила вона.

Як тільки машина притиснулася до тротуару, квапливо і ніяково вийшла з неї.

– Я зателефоную! – крикнув навздогін їй Андрій.

Вероніка бігла по калюжах до будинку, намагаючись заспокоїтися. «Як я така зараз заявлюся додому? Даремно погодилася. Ні до чого мені це все. Хоч би по телевізору йшов футбол, і Генка не звертав не мені уваги», – думала вона.

Обережно, намагаючись не шуміти, відімкнула замок, тихо причинила за собою двері, роздягалася, не включаючи світло в передпокої, і навшпиньках прошмигнула в ванну. Змила косметику, зняла сукню і засунула її на дно кошика з брудним одягом. У махровому халаті сиділа за столом в кухні, не вмикаючи світла. «Боже, ледь не накоїла дурниць. Минулого не повернеш. Все не так і не те. Добре, що Генка дивиться футбол». Клацнув вимикач, і під стелею загорілася люстра.

– Ти вже вдома? А чого без світла сидиш? Ти давно прийшла? – Генка став в дверях кухні.

– Якби прийшли злодії, то вони винесли б меблі разом з тобою, а ти й не помітив би, – незадоволеним тоном сказала Вероніка.

Вона почувалася винуватою і абсолютно не сердилась на Генку. Але якби відреагувала по-іншому на питання, то це викликало б зайві здогадки у чоловіка.

– Ти якась сьогодні не така. Схудла чи зачіску зробила? – Генка уважно розглядав дружину.

У телевізорі закричали: «Гол!» і він кинувся в кімнату. Вероніка зітхнула, витягла з сумочки свій телефон і заблокувала номер Андрія.

«Ось Ніна складе іспити, вступить, ми поїдемо на море, як мріяли. Чим я незадоволена? Ми стільки років прожили разом, що думки один одного читаємо, тому і не розмовляємо. Нехай вже немає між нами гостроти, але з Генкою спокійно і звично, – думала Вероніка, лежачи в ліжку. Генка хропів поруч, відвернувшись від неї. – Сімнадцять років разом. Не п’є, не гуляє, не поводиться зі мною, як з дешевою ганчіркою. Ну, ідеальний же чоловік. Чого мені ненормальній ще треба? – Вона присунулася до Генки, обняла його, сховавшись в широку спину і заплющила очі.

Генка дихав рівно, але його очі поблискували в темряві. «Треба завтра квіти Вероніці купити. І в кіно запросити. А то я їй дійсно ніякої  уваги їй не приділяю. Гляди й поцуплять. Он вона в мене яка красива». – Генка поспав про людське око і щасливо посміхнувся.

«Ідеальний чоловік – це чоловік, який вважає, що у нього ідеальна дружина». Джордж Бернард Шоу

Автор: Галина Зaхарова.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page