Коли Варя вперше побачила його, зрозуміла, що знов, тобто вдруге в житті, закохалася. А в цьому місяці їй сповниться аж 35.
Cтара дiва, що поробиш. Її самотність – на совісті матері. Адже Варя здатна була на велике світле кохання, яке намріяла, злеліяла в серці від дванадцяти років. Свої сердечні таємниці юна дівчинка звіряла щоденнику, і словами малювала образ коханого, потім бралася до пензля, щоб довершити свій ідеал. І все ж, хто на її очах втілював той ідеал кохання, що відображався в її віршах і портретах? Це був тато, офіцер, і зі знатної родини мати.
На двадцять першому році життя Варвара могла повторити сюжет любові подружжя Репніних, коли закохалася в 23-річного військовослужбовця Лева, що часто бував у них вдома, на молодіжних вечірках читав їй вірші свого брата-поета. Але мама не вбачала в ньому гідної пари для донечки Варі.
Молодшому офіцеру далеко було до багатства їхньої родини, і тільки в цьому, напевне, була причина, що мати на шлюб їх не благословила, сказавши, що Левко занадто молодий. Доля хлопця була зламана таким чином, він подав у відставку, виїхав невідомо куди, і також, як з’ясувалося через роки, до кінця своїх днів був самотнім, не знаючи, що його портрет і надалі висить у спальні коханої, а вона сама присвячує йому любовні поезії.
Їхня родина повернулася з Європи. Де вони тільки не були і не проживали: Париж, Дрезден, Прага, Відень… І ось вони в Полтаві. Варя навчається в приватному інституті, часто відвідує театр, де колись був директором сам Іван Котляревський, де сам Михайло Щепкін грав у виставі «Наталка Полтавка». Потім тато йде у відставку і вони знову родиною подорожують Європою: Дрезден, Рим, Флоренція…
Через кілька років сім’я повертається в Яготин, у родинний будинок, де проводить багато часу в спілкуванні з мистецькою інтелігенцією, замовляють портрети й картини.
Тоді й побачила Варя вже відомого художника Тараса, який приїхав на запрошення тата. Але в серце хлопця не влучила стріла Купідона. Зате дівчина настільки пристрасно знов закохалася, що ледь свідомість не втрачала від його оксамитового голосу, коли в товаристві їхнього сімейства заспівав народну пісню.
Одна вечірка засвітила в серці Варі надію на їхню з Тарасом взаємність, коли батько, Микола Васильович, запросив Тараса пожити в них удома і намалювати портрети його дітей та копії придбаних ним картин.
Дівчина насолоджувалася товариством Тараса, милувалася його дорогим англійським костюмом і годинником на коштовному ланцюжку, насолоджувалася його задушевним голосом, коли читав власні вірші.
Їй подобався навіть димок від дорогих сигар, які він полюбляв. Та коли старші Рєпніни пішли в покої відпочивати, Тарас і брат Варі, захмелівши від випитого міцного рому, почали бешкетувати з молодшими дітьми.
Варі дуже хотілося повернути ту атмосферу благоговіння, тому вона спробувала їх зупинити. І тут Тарас зрозумів, які гарячі почуття вирували в душі Варі, але його серце все ще залишалось холодним. Проте його ще можна було розтопити, але після відвертої розмови з другом сім’ї Репніних, що він їй не рівня, серце його покрилося кригою.
Після проведеного в Репніних Різдва Тарас написав Варі листа, який закінчувався словами “О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені недосвідом віру в існування святих на землі”. Прочитавши, вона кинулася йому на шию. «Прощай, сестро», сказав він і вибіг з кімнати.
Звичайно, ми всі добре знаємо, коли трапилася ця історія. І в ці березневі дні з великою теплотою згадуємо вразливого підлітка, коли йому «тринадцятий минало», радісного хлопця, коли йому відпускну вручили, засмученого, коли йому було «не однаково, як Україну злії люди присплять, лукаві і в огні її, окраденую, збудять…»