– Максе, про яких дітей ти говориш? Твоя мати вже ледь не прописалася в нас! – Галина роздратовано грюкнула дверцятами шафи. – Вона заходить без попередження, критикує, як я готую, переставляє речі й постійно натякає, що пора б уже подумати про нащадків. Я так більше не можу!
Максим зітхнув і сів на край дивана. Уже третій місяць ця розмова повторювалася з регулярно.
– Мама просто хвилюється за нас, – миролюбно промовив він. – Їй шістдесят два, і вона переймається, що може не дочекатися онуків.
– А мене хтось запитав, чи готова я ставати матір’ю? – Галина зупинилася посеред кімнати, – Моя кар’єра тільки почала просуватися, мене щойно підвищили. І взагалі, ми самі вирішимо, коли нам час мати дітей. Без участі сторонніх!
– Мама не «стороння», – напружено відповів Максим. – І вона чудово знає, що ми планували дітей одразу після весілля. Минуло вже півтора року.
– Ох, то тепер ти на її боці? – Галина блиснула очима. – Прекрасно! Може, тоді варто жити з мамою, раз вона завжди має рацію?
Максим підвівся й намагався обійняти дружину, але Галина відсторонилась.
– Галю, давай не будемо, – попросив він. – Я просто хочу зрозуміти. Раніше ти сама казала, що хочеш дітей, а тепер увесь час знаєш причини відкласти це рішення. Що змінилося?
Галина відвернулася до вікна. За останні місяці вона сама не раз ставила собі те саме питання: що саме змінилося? Чому думка про дитину, яка колись викликала радісне хвилювання, тепер здавалася їй настільки недоречною?
– Я не готова говорити про це зараз, – нарешті вимовила вона. – У мене завтра важлива презентація, треба підготуватися.
Максим із розумінням кивнув, хоча в його погляді майнула нотка розчарування.
– Гаразд. Але ми повернемося до цієї розмови пізніше, так?
Галина мовчки кивнула, відчуваючи водночас і полегшення, і провину за те, що знову уникає правдивого пояснення.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Поруч тихо посапував Максим, а вона дивилася в стелю, перебираючи в голові події останніх місяців. Можливо, все почалося з тієї відвертої розмови зі свекрухою, Вірою Петрівною, коли та вперше просто сказала: «Час уже внуків заводити, ви ж не вічно молоді».
Тоді Галина ввічливо віджартувалася, що вони з Максом обов’язково планують дітей, але трішки згодом. Проте Віра Петрівна не відступала, з кожним візитом натякала дедалі наполегливіше: то розповідала про сусідку, що вже має другого онука, то приносила дитячі речі «за акцією».
І щоразу внутрішній спротив Галини зростав. А коли до умовлянь свекрухи почав приєднуватися і Максим, ставало зовсім нестерпно.
Однак десь глибоко всередині Галина розуміла, що справа не лише в настирливості свекрухи. Існував іще один нюанс, в якому вона не зізнавалася навіть собі, не кажучи вже про чоловіка.
Наступного вечора, щойно Галина встигла повернутися з роботи й лягти на диван, задзвонив телефон. На екрані висвітилася “свекруха”.
– Галинко, люба, як ти там? Як пройшла твоя презентація? – почувся бадьорий голос Віри Петрівни.
– Дякую, усе нормально, – напружено відповіла Галина, очікуючи, куди заведе розмова.
– Я ось телефоную, щоб запросити вас із Максом на вечерю в суботу. У мене гостюватиме подруга Тамара з чоловіком. Я тобі розповідала? Вони щойно стали бабусею й дідусем, у доньки двійня!
Галина зітхнула й поволі порахувала до п’яти. Ось воно, чергове нагадування про «пора».
– Пробачте, Віро Петрівно, але в суботу у нас інші плани, – збрехала вона.
– Які такі плани? – у голосі свекрухи вчувалося розчарування. – Може, перенесете? Тамара так хотіла з вами познайомитися. Вона й фотографії онуків принесе.
– На жаль, ніяк, – твердо відповіла Галина. – У нас давнє запрошення від моїх друзів.
Після кількох марних спроб переконати невістку Віра Петрівна здалася, але встигла додати:
– Ну гаразд, люба. Але ж час летить, ти ж розумієш. Сьогодні ви молоді, а завтра. Та й після тридцяти ризики запізно, а тобі вже, здається, двадцять вісім чи що.
Галина попрощалася й вимкнула телефон, відчуваючи, як підступає клубок до горла. Сил терпіти цей тиск уже не лишалося.
Коли повернувся Максим, у квартирі відчувалася гнітюча атмосфера. Галина розповіла про дзвінок свекрухи й про чергову спробу натиснути на неї:
– Максе, це стає нестерпним, – мовила вона. – Твоя мати не поважає мої кордони, моє право самій вирішувати, коли я готова стати матір’ю!
– Галь, – обережно почав Максим, – можливо, варто чесно поговорити з мамою? Пояснити, що ми самі вирішимо, коли час?
– Ми? – Галина сумно посміхнулася. – Пробач, але мені здається, ти теж тієї ж думки. Кожен раз, коли заходить мова про дітей, ти стаєш на бік своєї матері.
– Я не стаю на чийсь бік, – заперечив Максим. – Але ж ми й самі про це говорили раніше. Хіба не пригадуєш, як ще до весілля обговорювали імена для дітей, навіть планували дитячу кімнату? Що сталося, Галю?
Галина відчула, як підступають сльози. Вона відвернулася до вікна:
– Тобі легко говорити. Не тобі доведеться ставити кар’єру на паузу. Не ти житимеш між роботою й дитиною.
– Галь, я буду поряд, – Максим став позаду дружини, обережно поклав їй руки на плечі. – Ми все робитимемо разом.
– А якщо не вийде? – Галина озирнулася, в її очах блищали сльози. – Якщо я не впораюся? Якщо я буду поганою матір’ю?
– Чому ти вирішила, що можеш бути поганою матір’ю? – здивовано перепитав Максим, легенько витираючи сльозу з її щоки.
Галина глибоко зітхнула. Настав час розказати те, що вона приховувала від нього весь цей час.
– Ти знаєш, що мої батьки розлучилися, так? – почала вона. – Але насправді все складніше. Моя мама пішла від нас, коли мені було чотири роки. Просто зібрала речі й зникла. Сказала батькові, що не створена для сімейного життя, що їй не підходить материнство. І пішла.
Максим мовчав, намагаючись не перебивати.
– Мене виховували тато й бабуся. Батькові було важко, але він старався. А мама інколи з’являлася – подарунки, солодкі обіцянки «заберу тебе до себе», а потім знову зникала на пів року. Я роками чекала. Поки не перестала. Зрозуміла, що насправді я їй не потрібна. Не як дитина. Може, як іграшка на свята.
Галина замовкла, збираючись із силами.
– Я все життя ставила собі питання: що зі мною не так? Чому рідна мати не могла мене полюбити? А потім почала думати: що, як це «успадковується»? Що, якщо й я така сама – нездатна бути хорошою матір’ю? А раптом я теж колись відчую, що дитина мене обтяжує, й покину все?
– Галю, ти не твоя мати, – тихо мовив Максим, ніжно обіймаючи дружину. – Те, що вона зробила, – її вибір. Ти інша людина, зі своїми цінностями, своїм серцем.
– Але ж я не можу бути певна, – прошепотіла вона. – Не хочу повторити її шлях.
– Уже сам факт, що ти хвилюєшся, аби не бути такою, свідчить: ти будеш іншою, – сказав Максим упевнено. – Ти турбуєшся про почуття маленької людини, якої ще нема. Невже твоя мати так переймалася?
Наступного дня Максим пішов до матері, маючи намір пояснити їй, що не треба більше так себе поводити. Але розмова пішла трохи не за планом.
– Я ж тільки дбаю про вас, про твоє майбутнє. Ти сам казав, що хочеш дітей.
– Хочу, – кивнув Максим. – Але ми з Галиною не готові до цього саме зараз. Їй треба реалізувати себе в роботі, та й нам обом ще є над чим попрацювати.
– Колись не думали про «готовність», – фиркнула вона. – Діти з’являлись, не чекаючи ідеальних умов.
Максим зітхнув:
– Мамо, проблема не в умовах. Галині треба час через особисті причини. І твоя поведінка тільки погіршує ситуацію.
– Які ще особисті причини? – звузила очі Віра Петрівна. – Що, вона не здорова?
– Ні, це не про здоров’я, – Максим зам’явся, бо не хотів розповідати чужу історію. – Це пов’язано з її дитячими переживаннями. Прошу, припини підганяти нас і натякати на онуків.
Здивування в очах свекрухи змінилося сумом:
– Гаразд. Мабуть, я справді була настирливою. Просто переживаю, що не встигну побавити онуків. Але раз вам так треба, я постараюся не лізти з порадами.
– Дякую, мамо. Це для нас дуже важливо.
Та свекруха здаватись не мала наміру. Вона зателефонувала батькові Галини і прямо запитала, що такого трапилось із Галиною у дитинстві, що нині вона не бажає мати дітей.
Звісно, та розмова дійшла до вух Галини. Жінка не могла повірити своїм вухам. Вона розповіла чоловіку про свої найпотаємніші переживання. а він от так із нею вчинив.
Стосунки у сім’ї геть розладнались, зрештою вони розлучились. Максим знайшов собі іншу і вже за три роки був батьком двох прекрасних малюків.
Ну а Маринка вийшла заміж за десять років. Вже тоді вона обіймала досить високу посаду і могла собі дозволити жити не озираючись на фінанси.
Мамою вона стала у сорок два. Її доню бавила няня, доки батьки були на роботі а ввечері Маринка була найпрекраснішою, найдобрішою, найніжнішою мамою у світі.
Просто, усьому свій час. І ніхто не має права вказувати що і як повинно бути у чужому житті.
Головна картинка ілюстративна.
