Цю зворушливу історію я почула, коли поверталась додому з санаторію, що в Хмільнику на Вінниччині. Вісім годин дороги — є час поговорити…
МОЯ попутниця розповіла, що мешкає на Харківщині. В санаторій приїхала кілька днів тому. Й ось, скориставшись вихідними, вирішила провідати чоловікових батьків.
— Купила своїм стареньким смачної ковбаски, сиру, пляшку «Kагору», — казала жінка, тепло усміхаючись, — буде їм справжнє свято.
В її очах кольору погожого неба зблиснули сльози.
— Хтозна, чи ще коли-небудь побачимось із ними, — мовила сумно. — Не часто буваю в цих краях.
Слово за словом, і я дізналась, що йдеться про батьків першого чоловіка моєї попутниці. Родом вона з Рівненщини. Вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Жили, що називається, душа в душу. Побудувалися, обзавелись господарством. У них підростало двоє діток — син та дочка. Та раптом жінка заxворіла. Тривале лiкувaння не давало ніяких результатів. Фахівці врешті дійшли висновку, що причина — в несприятливому кліматі, і порадили змінити місце проживання. Чоловік, не роздумуючи, спродав усе, що можна було, купив хату на Харківщині і перевіз туди сім’ю. Дружина одужала, xвоpоба майже не нагадувала про себе. Вже на новому місці обжилися. Придбали автомобіль. Народилося ще двоє діток.
Здавалося, сімейному щастю ніщо не може завадити. Аж тут, як грім серед ясного неба, одного дня чоловік, збираючись на роботу (а працював він у сусідньому селі), сказав, що не може більше таїтись, має іншу і переходить до неї жити. Взяв тільки свій одяг і машину.
— Сказати, що це було зненацька, — нічого не сказати, — пригадувала той гіркий день жінка, не стримуючи сліз. — Я й досі не можу зрозуміти, як це сталось. Ми ж ніколи з чоловіком не те що не сварились — навіть не сперечались через якісь дрібниці. Після того як він пішов із дому, все стало чорне… Здавалося, що й диxати мені нічим, що люди на мене пальцями тицяють.
Надумала повернутися додому, на батьківщину. Брат мені вже й роботу підшукав, і кімнату в гуртожитку обіцяли. Та діти затялись, як одне: не поїдемо звідси. Тут, мовляв, ми виросли, тут наш дім. Хочеш — їдь сама, а ми вже якось дамо собі раду. Хіба ж могла я їх залишити? А вони важко переживали батькову зpаду. Особливо старший син. Якось він сказав: «У нас нема батька, запам’ятай це!». Я ж їм наказувала: «Не смійте погано говорити про нього. Він не вас покинув. Те, що сталося, сталося між нами. І, напевно, в тому є й моя вина…».
А згодом доля послала мені другого чоловіка. В нього теж не склався перший шлюб. Відправив молоду дружину в Харків на річні курси бухгалтерів, а вона так і не повернулася до села. Маленьку доньку доглядав удвох зі своєю матір’ю. Як бабусі не стало, дівчинка підростала фактично в кабіні таткової вантажівки.
Зустрілися ми випадково. Точніше, нас познайомив мій молодший синочок — вони вдвох перечікували рясний дощ на автобусній зупинці. І припали до душі один одному. Почав заходити до нас — щось полагодить, бо в селі жінці без чоловічих рук важко. Люди вже давно вважали нас парою. А ми все ще були на «ви». Я не могла уявити таку зміну у своєму житті, а він не наполягав, розумів мене. Якось запросили нас на гостину мої куми. Посиділи ми трішки і пішли додому. Дорогою я згадала, як до цих же кумів приходила з першим чоловіком. І такий мене жаль узяв, так я розплакалась гірко!.. І в нього теж сльози на очах. Стояли ми і плакали — двоє дорослих, скривджених долею людей. Став чоловік мене заспокоювати, пригортати. А затим узяв на руки і поніс додому…
Бувало, повертається він із роботи, а наші донечки біжать йому назустріч — кожна хоче першою встигнути. Чоловік присяде на лавчині, примостить їх собі на коліна, пригорне… А мені і радісно, і плакати хочеться. Інколи ловлю себе на тому, що пильно придивляюся: чи не кривдить він моїх дітей? А часом прискіпуюсь за якісь дрібниці до нього. Діти тоді горою за чоловіка стають. Старша дочка якось мене так спокійно «обрізала»: «Мамо, не чіпляйся до батька. Він строгий, але справедливий». Коли одружувався старший син, ледве вмовила хлопця послати запрошення рідному батькові. Усе казав: «Мене є кому благословляти — є тато і мама». Чоловік таки приїхав у день весілля в село. Але пересидів у родичів. Видно, посоромився прийти чи побоявся людського осуду.
І знову по щоках жінки текли сльози. Знову вона поверталася у своє минуле, не називаючи імен, з однаковою теплотою кажучи: «Мій чоловік». Лише стежачи за «ниткою» розповіді, я здогадувалась, про котрого з них ішлося — першого чи другого. І ні тіні осуду чи образи за зраду. Тільки щирий подив, що все так склалось, сплелося в міцний вузол, якого ніяк не розплутати. Важко щось забути, викреслити із життя, навіть якщо це гіркий спомин.
Наближались до Рівного. Сутеніло. Моїй випадковій попутниці, щоб добратися до своїх «перших свекрів», ще треба було годину їхати автобусом, а потім шість кілометрів пройти пішки. Я попрощалася з жінкою, до якої пройнялась симпатією: вона хотіла зігріти душевним теплом старість батьків свого невірного чоловіка. А може, підсвідомо прагнула хоч на хвильку повернутись у своє далеке минуле, яке назавжди залишилось для неї дорогим. Подумки я побажала їй і надалі такої ж мудрості, такого терпіння. І любові…
Автор – Марія ТАРАСИЧ. Волинська область.
За матеріалами – Вербиченька,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
