На десятому році нашого, як я наївно вважала, щасливого сімейного життя, коли старша донька вже готувалася піти до школи, а менший ледь повзати навчився, весь звичний спосіб життя розлетівся у друзки.
Той день для мене став знаковим і переломним, тому я не забуду його ніколи. Чоловік повернувся з роботи трохи пізніше звичайного, ми вийшли його зустрічати, але він якось якось відсторонився і пішов до шафи збирати речі.
Я здивовано запитала, що відбувається, і почула у відповідь, що він іде до іншої. Мовляв там його справжня сім’я, а терпіти далі і жити “тут” він уже сил не має.
Наступні кілька тижнів пам’ятаю погано. Щось їла, чимось годувала дітей, якось рухалась, але все в тумані. Все те було настільки несподівано і приголомшливо, що я просто вірити відмовлялась.
Повернула до реальності квитанція за комуналку. Якось так склалось, що накопичень я не мала, гроші що були витрачено давно, а як і на що жити я просто уявлення не мала. Підказала подруга. Я здала в оренду одну з трьох кімнат нашої квартири, меншого змогла влаштувати у ясла і закрутилась, як білка у колесі.
Ми офіційно розлучилися, чоловік не претендував на житлоплощу, але про те, що в нього є діти він забув повністю. Не намагався спілкуватись, не допомагав ніяк абсолютно. Була людина у моєму житті – і не стало раптово.
Трохи згодом я дізналася, що нова обраниця далеко не юна дівчинка, як думалося спочатку. У неї теж двоє дітей, з молодшим вона ще сидить у декреті, а чоловік мій ще й виплачує кредит за її квартиру. От з такою людиною я жила!
Одного дня, забираючи сина з ясел, я зустріла біля свого під’їзду колишню свекруху. Вона на мене чекала і, привітавшись, сказала, що хоче зі мною поговорити. Спочатку розмова не клеїлася, але потім жінка таки змогла озвучити причину візиту:
— Прости, не знала, як підійти і що казати після всього що він зробив. Соромно мені. Не думала, що зробить так. Повір, я не знала нічого. Я ж не з каменю. Онуків люблю, та й ти не чужа. Можна я бачитимусь з онуками, можна допомагатиму тобі?
Я була не проти і навіть зраділа, хоч слова колишньої свекрухи були для мене несподіваними, адже ж вона не надто любила мене раніше.
Відтоді мені стало значно легше. Обох діток забирала до себе свекруха, а я могла працювати без лікарняних і не перейматись, що там з малими. Зарплатні вистачало впритул, але кімнату більше здавати потреби не було. Нарешті мій дім став лише моїм.
Минуло три роки. Син пішов в садок, донька піде до четвертого класу цьогоріч, аж тут з’явився мій колишній. Смішно, але його нова “дружина” (а вони так і не одружились) після останнього платежу по кредиту вказала моєму колишньому на двері. Звісно, він мені озвучив версію про те, що все зрозумів і любить, але в цю казку навіть дитина не повірить.
Побачивши тата на порозі малі кинулись до нього. Він одразу сказав, що житиме тепер з ними і ті радісно застрибали довкола. Його мама зворушено втирала сльози щастя і лише я була геть не розчулена такою сценою і вказала колишньому на двері.
Мене ніхто не зрозумів. Подруги біля скроні пальцем крутять, адже знають як мені не просто, а мій колишній навіть у наш час гарно заробляє. Кажуть що я не повинна “впускати” шанс на примирення.
Мама чоловіка, так та на руках його готова носити і заводить мову про воз’єднання родини щоденно.
Діти…тут і говорити нічого. Для них тато завше був ледь не святим.
І що мені робити? Можливо і справді у наш важкий час не потрібно бути максималісткою і пробачити колишнього, адже на роботі у мене почались звільнення і хто його знає, як далі буде?
Чи все ж хто зрадив одного разу, зрадить і вдруге і не потрібно повертати його в життя нашої родини.
Голова обертом.
Ольга Л.
20,08,2022
Головна картинка ілюстративна.
