Мене звати Ганна, і я мешкаю в мальовничому селі поруч із сусідами – подружжям Петра та Марини. Ще донедавна ми спілкувалися доволі часто: віталися через паркан, обмінювалися овочами та фруктами з городів, час від часу пригощали одне одного пирогами чи варенням.
У нас тут маленька громада, і всі звикли жити дружно та щиро допомагати один одному. Але нещодавно відбулася подія, яку я особисто не можу зрозуміти і сприйняти.
Петро з Мариною збудували в себе на подвір’ї чудову альтанку та облаштували зону для мангалу. І тепер вони геть перестали запрошувати мене та мою родину у гості! Вважаю це величезною несправедливістю і досі не розумію, чим ми могли їх так образити.
Почну з того, що Петро та Марина – подружжя доволі молоде, але вже з досвідом життя в селі. У них гарна земельна ділянка, де більшість місця зайнято садом із фруктовими деревами.
Колись давно вони розказували мені, що мріють зробити таку собі зону відпочинку під відкритим небом: аби можна було посидіти, випити чаю чи кави, щось приготувати на вогні й просто насолодитися тишею.
І хоча минулої зими вони серйозно говорили про цей проєкт, я й гадки не мала, що все станеться так швидко і що моя родина опиниться «за бортом» після цієї події.
На початку травня Петро найняв майстрів, закупив матеріали і взявся до будівництва. Робота кипіла ледь не щодня: стук молотків, гуркіт інструментів, працювали до пізнього вечора.
Я сама спостерігала зі свого двору й тішилася, що люди втілюють свої мрії. Чесно кажучи, я трохи заздрила, бо й собі хотіла би таку альтанку.
Але ж знаєте, як то буває: чи грошей трохи не вистачає, чи часу не знайдеш, щоб організувати справу. Утім я ніколи б не подумала, що у них усе вийде настільки гарно й швидко.
До кінця травня вони вже завершили будівництво й оздоблення! Гарна дерев’яна альтанка з міцним дахом, всередині – лавки, столик, ліхтарики, а поруч облаштований мангал із просторою зоною, де можна смажити м’ясо, рибу чи овочі.
Після завершення робіт Петро з Мариною вирішили відсвяткувати й покликали декількох людей. Я тоді була вдома, чула, як вони веселилися.
Взяла дітей, чоловіка, банку помідор із погріба і пішла через спільну хвіртку у сад сусідів на шашлик. Все ж новосілля, ніби як, треба привітати.
Ми тоді гарно посиділи, наїлись, відпочили. Прекрасне місце, чудова компанія. Діти набігались садом, правда зробили шкоди трішки, обламали кілька гілок у деревах, але ж то діти.
Минуло декілька днів, і я бачила, як вечором до Петра та Марини знову навідується компанія: шість чи сім осіб, веселі, принесли купу продуктів.
Ми знову узяли банку помідорів, ще ту що минулого разу брали, бо якось за столом до неї не дійшли і ми її додому забрали, і пішли на гостину.
Гарно посиділи знову. На цей раз смажили уже рибу і картоплю. Я й мамі зателефонувала аби вона прийшла. А що, всього було так багато, ще й овочі гриль, а вона таке любить дуже, та й мешкає усього за 10 хв. ходу.
Все було добре і всім весело, але я ж не знала що Марина здатна після завершення свята вчинити так не гарно. Наступного разу вони запросили гостей, то вхід через хвіртку спільну просто перекрили.
Я навіть отетеріла: виявилося, що я – не в пріоритеті? Та невже я стала гіршою за інших сусідів? Як можна знаючи що у нас діти, от так себе поводити.
Ще дивніше стало, коли я почала помічати, що чи не кожні два-три дні до них навідуються одні й ті самі друзі: і Олег з дружиною, і Олена з сином, і якась подруга Марини, яку я не знаю, і ще двоє-троє з міста приїздять.
Усі захоплюються альтанкою, публікують у соцмережах фото, ставлять собі «історії» із веселими вечірками. Я вже почала ображатися по-справжньому. І, звісно, з кожним разом хвиля мого незадоволення зростала, бо я відчувала: мене й мою родину просто ігнорують.
Одного разу, коли я побачила, що у них знову збирається весела компанія, вирішила таки зайти хоч на п’ять хвилин – привітатися.
Це було приблизно о десятій вечора. Я відкрила хвіртку, таки відіпхнула той пень і купу залізяччя що вони склали, пройшла до саду.
Усі так незвично замовкли, дивлячись на мене. Я відчула, що мене сприймають як зайву. Марина чемно посміхнулася, але в очах читалася певна ніяковість.
Петро взагалі мовчав, роблячи вигляд, що дуже зайнятий приготуванням шашлику. Мені стало соромно, що мене ніби ніхто не чекає. Сказала пару слів і пішла назад додому, ледь стримуючи роздратування.
За кілька днів я помітила, що у них замінили замок на хвіртці. Раніше там був старенький засув, і я іноді заходила, щоби зірвати чи то яблук до кампоту, чи взяти трохи полуниці дітям на сніданок.
А тепер – нова навісна система, все на ключі. Це виглядало так, ніби мене навмисне блокують від усіх тих веселих зустрічей. Я не витримала й зателефонувала Марині. Питаю:
— Чому ви поміняли замок? Ми ж завжди заходили без проблем, стукали, віталися.
А вона мені у відповідь:
— Хочемо трохи особистого простору. Сподіваюсь, ти нас зрозумієш.
Звісно, я не зрозуміла! А чому б не пояснити, що сталося? І, найголовніше, чому мене не кличуть на оті всі їхні посиденьки?
Останньою краплею стала ситуація, коли я побачила, як Петро з Мариною, вже без жодних гостей, удвох сидять собі в альтанці, смажать рибу й п’ють чай.
От прямо райська ідилія! А я стою за парканом і думаю:
— Невже навіть тепер, коли вони самі, не можна було б покликати мене посидіти з ними?
Я не втрималася, набрала телефон Петра, аби порозумітися. А він мені почав розповідати, що вони дуже втомилися, що їм конче потрібен відпочинок від усіх і вся.
Мовляв, вони зайняті собою й хочуть зберігати спокій. І ще сказав, що вони не зобов’язані надавати місце для розваг сусідам. Як це зрозуміти? Хіба в селі не прийнято спілкуватися, ділитися, запрошувати?
Мені прочитали цілу лекцію про «правильне сусідство», і, виявляється, Петро з Мариною вважають, що я роблю щось не так. Смішно! Це ж хіба я порушую їхній простір?
Я навпаки намагалася бути привітною, запропонувати свою допомогу, приносила помідори двічі. А тут у відповідь лише дорікання.
Тепер вони кажуть, що коли я починаю натякати на гостину, то лізу не в свої справи. Де ж ця славнозвісна сільська дружність? Адже якщо вже збудували таку гарну альтанку, то можна було б із сусідами ділитися!
Ну хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
