Христя завжди була впевнена в Дмитрові. Це більше нагадувало впевненість господаря, що його пес його не вкусить. Він і був як вірний пес – завжди поруч, завжди мовчки з усім погоджувався і завжди повертався.
Це було перше шкільне кохання, разом за першою партою і разом на випускному. Вона до нього звикла, як звикають до родимки на обличчі. Спочатку вона дратує і хочеться її стерти, а потім вже й уваги не звертаєш.
Він дратував. Інколи, вона відчувала, що від його присутності в кімнаті не стає повітря, вона хоче вирвати двері з петель, розбити вікна і дихати, дихати, дихати.
Скільки разів вона його кидала? Безліч. Вона говорила, що він їй набрид, вона не може його бачити ніколи, він псує їй життя. Вона хоче іншого життя з іншим. Зараз. Негайно.
Він тільки мовчав і приходив наступного дня з букетом квітів. Подруги їй заздрили, бо ні в кого з них не було такого відданого хлопця, який все прощає, все розуміє і шалено кохає. Вони самі підлабузнювали і випрошували увагу, доброту, кохання.
Для неї він був другом чи братом. Тим кого можна послати за випивкою, не страшно йти пізнім вечором і можна говорити про все на світі. Він умів слухати, був уважний, пам’ятав всі важливі дати, допомагав з навчанням, ходив з нею по магазинах. Вона для нього була цілим світом і він не розумів, чому вона так злиться?
Христя ж хотіла знайти іншого, бодай попробувати як це, бо де не поткнеться – поруч він, піде на дискотеку – він там, несе напої, стоїть поруч, поїхала вчитися в інше місто – він туди ж, живе на квартирі, але кожного дня в її університеті, біля її гуртожитку. Зустрічає, проводжає.
Навіть, в такому великому місті ні з ким закрутити не вдалося. Не впало отак на неї якесь кохання і не віднесло в небеса. Була звична рутина, звичні однокурсники, звичні хлопці навколо. Нічого надзвичайного.
Минуло так п’ять років навчання і нічого з її особистим життям не сталося. Діма поруч, так само вірно чекає, коли вона йому простить чергову сварку, яку починав не він.
І вона згодилася вийти за нього заміж. Ну а, що? Молодість проходить, їй скоро двадцять сім, мама он наполягає, який Діма добрий і турботливий. Кращого вона не знайде! І вона це знає, що не знайде кращого – бо він усюди! На кожному проклятому кроці.
Відгуляли весілля і почалося прекрасне сімейне життя. Для Діми нічого не змінилося, бо він кохав і був щасливим, а для Христі стало більше приводів бути незадоволеною. Мало грошей для ремонту, мало грошей для купівлі машини, мало грошей для відпочинку. Він повне ніщо. Не може забезпечити її одну, а як підуть діти? Що тоді? Чому ж ти, повне ніщо, про це не подумав? На що ти надіявся. Недобре, мало, не так, погано, паскудно. Це все про її життя з ним.
Одного вечора Діма не прийшов ночувати. Христя й уваги не звернула – де воно дінеться? Двадцять років разом, то хоч один вечір від нього відпочине. Наступного вечора він з’явився, але вона і не питала, чому не ночував дома. Значить так було треба, ще розпитуй його.
– Я тобі зрадив, – прошепотів він.
– Що?, – вона розсміялася.
– Я тобі зрадив, – повторив тихо.
Закрилася в кімнаті. Сиділа тихо і зачудовано. Її пес її вкусив. Аж дивно. Вилетіла шулікою на нього:
– Тобто, як це? Йшов, спіткнувся в чужу пані? Ти мене проміняв на якісь три хвилини? Це ж не просто думав про когось, це треба усвідомлено з чужою людиною? Ти це розумієш?
– Так. Розумію. Пробач.
В кімнаті було двоє людей, яким нестерпно важко. Двоє рідних людей, які давно зрадили один одному.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).