Я йшла в магазин, як зазвичай, довгий список і два великі пакети. Молилася аби ручки не обірвалися, бо знову купила акційні продукти. Поки я зручніше брала пакети в руки, то помітила краєм ока чоловіка. Я ледь впізнала в кремезному чоловікові з глибокими залисинами того самого Віталія, який колись був головною зіркою нашої вулиці. Він завантажував у багажник якісь металеві профілі, зосереджено сопучи.
— Віталік? Це ти? — я зупинилася, стискаючи ручки пакетів з продуктами.
Він розігнувся, витер лоба тильною стороною долоні й примружив блакитні очі. Ті самі очі, що колись змушували моє закохане серце калатати десь у горлі.
— Наталка? Оце так зустріч! Мала, ти як так виростити встигла? — він усміхнувся, і на обличчі пролягли знайомі зморшки.
— Ну, за двадцять років люди зазвичай трохи змінюються, — я засміялася, відчуваючи, як щоки починають пекти.
— Та я бачу. Слухай, а я ж тепер знову тут, у батьківській хаті. Сам хазяйную. Мами вже п’ять років як немає, бабусі ще довше. Отак воно все повернулося.
Ми розмовляли хвилин десять, перекидаючись фразами про спільних знайомих. Виявилося, що він займається металопрокатом, далекий від своєї музичної слави. А я пам’ятала його іншим — з кучерями, що вибивалися з-під кепки, і дзвінким голосом, який розносився над городами. Його бабуся, покійна баба Люба, колись на кожному розі хвалилася платівками, де співав її онук, наш «місцевий Поваротті».
— Знаєш, я досі пам’ятаю, як ти моє тістечко з’їв на лавці, — раптом бовкнула я.
Віталій зареготав, відкидаючи голову назад.
— О, було діло! Ти тоді так кричала, що моя мати вибігла з рушником і хотіла мене ним по спині перетягнути. Я тоді ще тиждень боявся повз твій двір проходити.
— Ти просто перестав вітатися, — уточнила я.
— Та соромно було, напевно. Малий був, дурний. А зараз… знаєш, Наталко, заходь якось на чай. Чи, може, завтра ввечері прогуляємося до річки? Згадаємо, як воно було.
Наступні тижні минули як у тумані. Ми бачилися майже щодня. Віталій виявився м’яким, спокійним чоловіком, який після розлучення шукав затишку. Я відчувала, що ми на одній хвилі. Але одна випадкова вечірня розмова з моїми батьками змінила все.
Ми сиділи на веранді, мама гортала старі альбоми, готуючись до річниці їхнього весілля.
— Дивись, яка тут Ліда була гарна, — мама тицьнула пальцем у фотографію молодої жінки в яскравій сукні. — Мама Віталія. Шкода її, така молода пішла.
Батько відклав газету й поглянув через плече.
— Ліда була красунею, це правда. Але характер… Вітер у голові. Пам’ятаєш, як вона на нашому весіллі з Дімою закрутила? Ох і скандал міг бути.
— Та тихіше ти, — мама шикнула на нього. — При дитині таке кажеш.
— Яке там дитя, Наталці вже за тридцять, — батько махнув рукою. — Діма потім ще довго хвалився, який він молодець.
А Ліда за Колю вискочила, ледь живіт почав рости. Коля, бідний, терпів-терпів, та й пішов. Чи знав, що син не його, чи просто не зжилися.
— Віталій Миколайович він за паспортом, і нехай так буде, — суворо відрізала мама.
Батько тільки пирхнув:
— Та який він Миколайович? Подивися на Віталія сьогодні — викапаний Діма! Ті самі руки лопатами, та сама лисина починається. Коля був дрібний, щуплий, а цей — копія Діми.
У мене всередині все похололо. Я дочекалася, поки батьки підуть відпочивати, і дістала той самий альбом. Довго шукала фотографії Діми — татового старого приятеля. Коли нарешті знайшла знімок з риболовлі, де Діма сміявся, тримаючи велику щуку, мені забракло повітря. На мене дивився Віталій. Та сама масивна нижня щелепа, та сама специфічна манера тримати плечі.
Ця правда почала непокоїти мене. Кожного разу, коли Віталій брав мене за руку або розповідав про свого батька Миколу, якого він майже не пам’ятав, але поважав за розповідями бабусі, я хотіла провалитися крізь землю.
Одного вечора ми сиділи в нього на кухні. Віталій заварював міцний чай, гримлячи ложками.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись у вікно, — я іноді думаю, чому я такий несхожий на тата. Мати завжди казала, що я в її породу, але я ж бачу старі фото. Він був такий… акуратний, чи що. А я великий і незграбний. Не дивно, що тепер металоломом торгую, куди мені вже колишні співи.
— Може, це просто так склалося, Віталику, — тихо відповіла я, ховаючи очі в чашці.
— Може. Але знаєш, мені все життя здавалося, що я в цій родині трохи чужий. Бабуся мене любила, а батько… він же пішов, коли мені й трьох не було. Жодної листівки, жодного дзвінка за всі роки. Важко жити з відчуттям, що ти був комусь не потрібен.
— А якби ти дізнався, що все не так, як ти думав? — я відчула, як голос дрижить.
— Ти про що? — він сів навпроти, пильно дивлячись мені в обличчя.
— Та так, просто думки вголос.
Я мовчала тиждень. Потім ще один. Мені здавалося, що якщо я скажу, то залізу не у свою справу. Він же вважає себе сином Миколи, нехай і покинутим. Але водночас я бачила, як він мучиться від цієї внутрішньої порожнечі. Його справжнє прізвище, його коріння — все це було зовсім поруч, у старій телефонній книжці мого батька.
В п’ятницю він прийшов до мене з квітами. Був дуже серйозним, навіть трохи урочистим.
— Наталко, я так більше не можу. Я хочу, щоб ми були разом по-справжньому. Ти — єдина людина, з якою мені не треба вдавати когось іншого.
Я дивилася на нього і розуміла: чесність — це єдиний фундамент, на якому ми зможемо щось побудувати. Навіть якщо ця чесність не моя справа.
— Віталію, мені треба тобі дещо показати. Тільки пообіцяй, що дослухаєш до кінця, — я дістала телефон, де була перезнята фотографія Діми.
Ми сіли на дивані. Я почала розповідати все: і розмову батьків, і спогади про те весілля, і те, що Діма, за словами тата, і досі живе в сусідній області, має невелику майстерню і, здається, зовсім один.
Віталій слухав мовчки. Його обличчя ставало то блідим, то червоним. Він довго розглядав фотографію, водячи великим пальцем по контурах обличчя незнайомого чоловіка, який був так на нього схожий.
— Значить, Діма… — нарешті витиснув він. — Дмитрович.
— Він не знав, Віталіку. Тобто, він міг здогадуватися, але мама вирішила по-своєму. Вона хотіла сім’ю з Миколою.
— І через це рішення я все життя думав, що мій батько мене просто не схотів знати, — він встав і почав ходити по кімнаті. — А виходить, що він, можливо, навіть не знає про моє існування.
— Або знає і не хоче нічого міняти. І не хотів, — тихо додала я.
Він пішов, попросивши дати йому час подумати. Я не спала всю ніч, картаючи себе за те, що розв’язала язика. Хто я така, щоб втручатися в чужу долю?
Але через три дні він зателефонував. Голос був іншим — живим, енергійним.
— Наталко, я з’їздив туди. За адресою, яку твій батько дав.
— І як? — я затамувала подих.
— Ми проговорили шість годин. Ти не повіриш, він зберіг ту саму фотографію мами, де вона в тій червоній сукні. Він сказав, що він не гідно з нею повівся і надто пізно зрозумів, що не треба було вихвалятися перед хлопцями. Коли пішов просити пробачення, то мама вже була заручена і знати його не хотіла.
Віталій замовк на хвилину, я чула його важке дихання в слухавці.
— У нього нікого немає, Наталко. Його дружини не стало багато років тому, дітей не було. Він дивився на мене так, ніби побачив привида. А коли побачив мої руки, почав плакати. Казав, що це «наша порода».
Увечері він приїхав до мене. Він виглядав так, ніби з його плечей зняли величезний тягар. Він пройшов на кухню, сів на стілець і просто притягнув мене до себе, ховаючи обличчя десь у моєму плечі.
— Дякую тобі. Якби не ти, я б так і дожив віку з цією діркою в серці. Знаєш, Дмитро хоче познайомитися з тобою. Він сказав, що в його сина гарний смак.
Віталій відсторонився і заглянув мені в очі.
— Я вирішив офіційно змінити документи. Я хочу бути сином свого батька. І я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Тепер я точно знаю, хто я і де мій дім.
Я дивилася на нього і бачила людину, яка нарешті знайшла мир в душі.
Проте, у мене дуже багато питань щодо того, чому так легко Віталій пробачив батька. Як на мене, то він мав би бути більш прискіпливим до такої людини. Мене це цікавить, бо я не знаю, як ставитися до майбутнього свекра і чи можна йому довіряти. Що скажете?
