Лиш ми з чоловіком вирішили просто посидіти ввечері, попити чаю, як тут з’явилася вона — Лариса Петрівна. Моя свекруха має дивовижну здатність виникати на порозі саме тоді, коли ти тільки-но скинула туфлі й мрієш про відпочинок. Вона влетіла в кухню, наче переможниця олімпійських ігор, і з розгону ляснула на стіл якийсь яскравий конверт.
— Це вам, діти, — урочисто проголосила вона, складаючи руки на грудях. — Від щирого серця.
Діма, не знімаючи навушників, одним оком зазирнув усередину. Потім витяг невелику картку з золотистим тисненням і покрутив її в пальцях так, ніби це був не подарунок, а штраф від податкової.
— Мам, ну і навіщо мені це потрібно? — він зітхнув, дивлячись на напис «Сертифікат на сімейну фотосесію». — Ти ж знаєш, я терпіти не можу позувати. Це ж година, а то й дві, стояти з натягнутою посмішкою. Що я з цим робитиму?
— Як це навіщо?! — Лариса Петрівна аж на стілець присіла від такого зухвальства. — Це ж пам’ять! Діма, ти тільки подумай: діти виростуть, ми постаріємо… хоча куди вже далі. Невже тобі не хочеться повісити на стіну великий портрет і милуватися ним вечорами? Це ж естетика, це родинний затишок!
Я мовчки протирала стільницю, намагаючись не втручатися. Знаю я цей «затишок». Зазвичай він закінчується тим, що я пів ночі прасую сорочки, а потім ще пів дня вислуховую, що в мене не той відтінок помади.
— Навіщо мені портрети на стіні? Я їх і так бачу щодня, — Діма кивнув у бік кімнати, звідки долинав галас наших хлопців. — Живі, шумні, справжні. Нащо мені їхні застиглі копії?
Лариса Петрівна ображено засовалася на стільці. Її обличчя вкрилося червоними плямами — вірна ознака того, що зараз почнеться вистава про «невдячних дітей».
— Я старалася, вибирала найкращу студію, — почала вона тремтячим голосом. — А ти… ти так зневажливо ставишся. Навіть батько твій і той сказав, що це чудова ідея. Його слова для тебе порожній звук?
Діма відклав сертифікат на край столу і більше до нього не торкався. Свекруха сиділа з підтиснутими губами, демонстративно зітхала і дивилася у вікно. Коли ж минуло хвилин десять такої мовчанки, Лариса Петрівна раптом видала номер, якого я від неї за десять років шлюбу не бачила.
— Ірино, давай я тобі хоч посуд допоможу помити, — сказала вона, закочуючи рукави своєї шовкової блузи.
Я ледь не впустила чашку. Свекруха біля моєї раковини? Це було щось із розряду фантастики.
— Та що ви, я сама, відпочивайте, — пробурмотала я, відчуваючи каверзу.
— Ні-ні, я допоможу, — наполягала вона, стаючи поруч. — Мені просто прикро, знаєш… Дімі мій подарунок зовсім не до душі. Він так на мене подивився, наче я йому не свято подарувала, а непотріб. Може, він і справді не піде?
Вона подивилася на мене такими сумними очима, що мені стало її по-людськи шкода. Ну, хоче жінка фотографію, що тут такого?
— Та піде він, куди він дінеться, — заспокоїла я її. — Я його вмовлю. Ви не хвилюйтеся, все буде добре.
Почувши це, Лариса Петрівна миттєво відклала намилену тарілку, витерла руки об мій рушник і, навіть не домивши ту єдину тарілку, попрямувала до виходу.
— Ну, я тоді піду, — кинула вона вже з коридору. — Дзвони, як запишешся.
«От же ж», — подумала я, дивлячись на її спину і на раковину з посудом.
Наступні три дні телефон розривався. Лариса Петрівна дзвонила вранці, вдень і ввечері. «Ви вже вибрали дату?», «А що ви одягнете?», «Ти ж не забудь Дімі сорочку блакитну приготувати, йому личить».
Зрештою, щоб припинити це, я записала нас на неділю.
Коли я повідомила про це Дімі, він лише скривився.
— Тепер почнеться нова фаза, — зітхнув він. — Буде дзвонити й питати, коли будуть готові фото. Ми ще зніматися не почали, а я вже втомився від цього альбому.
Неділя видалася сонячною, але на душі в мене було якось неспокійно. Ми зібрали дітей, я вдягла свою улюблену сукню, в якій почувалася хоча б трохи впевнено, і ми поїхали до студії.
Сюрприз чекав на нас уже в холі. Щойно ми відчинили важкі скляні двері, я побачила знайому постать. У коридорі, біля дзеркала, стояла Лариса Петрівна у повному бойовому розфарбуванні: висока зачіска, масивне намисто і сукня, в якій зазвичай ходять на ювілеї до міської адміністрації. Поруч, на диванчику, втиснувшись у куток, сидів свекр, Василь Іванович, і покірно чекав своєї долі.
— О, а ось і ви! — вигукнула свекруха, сяючи, як новорічна ялинка. — А ми вас уже зачекалися. Вася, вставай, діти прийшли.
Вона підійшла до чоловіка і дбайливо пригладила ті три волосини, що ще трималися на його лисині. Василь Іванович щось пробурмотів собі під ніс і відсторонився.
— Ви що тут робите? — голос Діми пролунав глухо. — Мам, ми ж домовлялися про нашу фотосесію.
— Так це ж сімейна! — Лариса Петрівна притиснулася до сина, ігноруючи його невдоволений вигляд. — А ми з татом — твоя сім’я. Хіба ні? Ми теж хочемо бути в кадрі. Це ж логічно.
Я стояла поруч і намагалася не засміятися. Ситуація була настільки абсурдною, що злість кудись зникла, поступившись місцем іронії. Але це був лише початок.
За кілька хвилин із зали вийшов фотограф — молодий хлопець із борідкою — і кивнув нам: «Проходьте». Діма з дітьми та батьком попленталися всередину. Я вже була на порозі, як раптом відчула на своєму лікті залізну хватку свекрухи.
— Іро, люба, — прошепотіла вона мені прямо у вухо. — Збігай-но мені по каву. Тут на розі є маленька кав’ярня, я бачила. У мене зранку голова така важка, просто розколюється. Не можу навіть посміхнутися нормально.
Я розгубилася.
— То, може, вам краще присісти? — запитала я. — Яка кава, ми ж зараз почнемо. Фотограф чекає.
— Ні, ні! — замахала вона руками, підштовхуючи мене до виходу. — Ти біжи швиденько, ми поки що без тебе почнемо, примірку зробимо. Ну, будь людиною, в мене ж тиск!
Я подивилася на неї, потім на двері. Сперечатися не було сил. «Добре, — подумала я, — збігаю. П’ять хвилин — і я повернуся».
Кав’ярня виявилася трохи далі, ніж я думала. Поки черга, поки приготування… Я повернулася хвилин через дванадцять. Підійшла до дверей студії, натиснула на ручку — і застигла. Замкнено.
Я постукала. Спочатку тихо, потім сильніше. Тиша. За дверима було чути приглушений голос фотографа: «А тепер поверніться одне до одного, посміхайтеся… Чудово!». Я знову смикнула ручку. Нічого.
У цей момент до мене дійшло. Лариса Петрівна просто виставила мене за двері. Вона спланувала це від самого початку. Кава була лише приводом, щоб позбутися «зайвого елемента» в її ідеальній картинці сімейного щастя.
Я сіла на лавку в коридорі, поставивши паперовий стаканчик поруч. Спочатку мені хотілося розплакатися від образи. Я ж готувалася, я підбирала одяг, я вмовляла чоловіка… А тепер я сиджу тут, як бідна родичка, поки вони там створюють «пам’ять». Від нудьги я почала гортати стрічку в телефоні й сама не помітила, як випила ту кляту каву. Холодна, гірка, вона ідеально пасувала до мого настрою.
Минула година. Двері нарешті відчинилися. Першою випливла Лариса Петрівна. Вона сяяла так, ніби щойно виграла джекпот.
— Ой, Ірочко! А ми тебе й не помітили! — вона сплеснула руками, побачивши мене на лавці. — Чого ж ти не заходила? Ми так чекали, так чекали…
— Я стукала, — коротко відповіла я, підводячись. — Двері були зачинені на замок. Навіщо ви це зробили?
Вона просто проігнорувала моє запитання, обернувшись до сина.
— Діма, ну скажи ж, який я молодець! Такі кадри вийшли, просто казка. Я вже бачу їх у рамках.
Діма вийшов останнім. Він виглядав як людина, що годину усміхалася. Побачивши мене, він лише винувато скривився.
Ми розійшлися по машинах. Щойно ми з Дімою та дітьми сіли в салон, я зачинила двері й нарешті дала волю емоціям.
— Скажіть мені, — я подивилася на чоловіка, — як ви могли не помітити, що мене немає? Цілу годину! Ви що, осліпли?
Першою озвалася десятирічна Аліна. Вона крутила в руках пасмо волосся і дивилася у вікно.
— Бабуся сказала, що ти передумала. Що тобі не сподобалася студія і ти вирішила піти погуляти.
Діма застиг, тримаючи ключ у замку запалювання.
— Вона сказала, що ти сама так захотіла, — тихо промовив він, не дивлячись мені в очі. — Я намагався запитати, але вона заговорила фотографа, почала нас розставляти… Іро, я думав, ти справді психанула через її присутність і пішла.
Я лише зітхнула. Сперечатися не було сенсу. Вона перемогла. Вона отримала свою ідеальну родину на папері — без невістки, яка вічно все псує своїм існуванням.
— Гаразд, — сказала я. — Закриємо тему. Більше я про це не згадую.
Минуло два дні. Лариса Петрівна прилетіла до нас зі швидкістю звуку, тримаючи в руках конверт із готовими знімками.
— Дивіться! Дивіться, яка краса! — вона розклала фото на кухонному столі. — Які ми тут щасливі. І Діма такий серйозний, і дітки… Шкода, звичайно, що тебе, Іро, не було. Але що поробиш, сама так вирішила.
Я мовчки дивилася на знімки. Вони й справді були гарні. Професійне світло, чудовий інтер’єр. На центральному фото Лариса Петрівна сиділа в кріслі, як королева, а навколо неї стояли її чоловіки й діти.
Вона ще довго щось щебетала, ахала, розповідала, куди яку рамку почепить. Я не перечила. Я просто посміхалася.
Річ у тім, що того дня, коли я сиділа в коридорі, я не просто пила каву. Я складала план морального відшкодування.
Я повернулася в студію і поговорила з фотографом. Я пояснила ситуацію — коротко і спокійно. Ну і, звісно, переказала йому на картку суму, що значно перевищувала вартість того сертифіката.
І ось тепер я стою на кухні й дивлюся, як свекруха розглядає ці «ідеальні» знімки. Вона так захоплена собою, що навіть не відразу помітила одну маленьку деталь.
На кожному знімку — на кожному! — я була присутня. Майстер фотошопу зробив неможливе. Ось я стою за плечем Діми, поклавши йому руку на плече. Ось я сміюся разом із дітьми на задньому плані. А ось на тому самому «головному» фото я стою трохи збоку, але так органічно, що здається, ніби я нікуди й не йшла.
Лариса Петрівна раптом замовкла. Вона встромила погляд в один зі знімків, потім взяла інший. Її обличчя почало повільно бліднути. Вона крутила фото так і сяк, підносила до самого носа, ніби намагалася знайти шов чи помилку. Але робота була філігранною.
— Як… як це? — прошепотіла вона, дивлячись на мене з жахом. — Тебе ж там не було! Я сама… тобто, ти ж по каву пішла!
Я підійшла ближче, нахилилася до її вуха і тихо, з найніжнішою посмішкою, промовила:
— Мабуть, це магія сімейного затишку, Ларисо Петрівно. Ви ж самі казали — це пам’ять. І я на цій пам’яті буду завжди. Поруч зі своєю сім’єю.
Вона ще кілька хвилин перебирала фотографії, її пальці помітно тремтіли. Потім вона мовчки зібрала їх у конверт і, не сказавши більше жодного слова, пішла до дверей. Я бачила через вікно, як вона йшла до своєї машини — вже не так впевнено, як зазвичай.
А я залишилася на кухні. Мені не було соромно. Навпаки, я відчувала дивний спокій. Тепер на кожній стіні в її будинку, на кожному портреті, на який вона так хотіла милуватися, буду я. Вона може скільки завгодно замикати двері, але викреслити мене з цієї історії в неї вже не вийде.
А як би ви вчинили на місці героїні?
