— Така ситуація склалась. Переїдемо тимчасово, іншого виходу немає! — зітхнув Олег, мій чоловік, кілька місяців тому. — Олена не може переїхати до матері. У неї ж дитина мала, та й чоловік проти. Уявляєш? Вона ж у його квартирі живе, не в своїй.
Я склала руки і поглянула на свого чоловіка здивовано.
— А я теж проти. У мене двоє дітей, у них школа тут, гуртки, друзі. І ми живемо в моїй квартирі, якщо ти забув.
Олег кинув на мене роздратований погляд.
— Так і знав, що ти рано чи пізно це згадаєш! Мама казала, що так і буде!
«Мама казала». Та скільки ж можна! За 10 років шлюбу я вже знала ці слова напам’ять. І всі її настанови теж. Казала, що я — не така жінка для її сина. Казала, що йому не варто жити в квартирі дружини, а потрібно вести її до себе, під мамин нагляд.
— Треба ще розібратися, чиї це доньки, — сказала моя люба свекруня 7 років тому, коли в нас народилася молодша доня. — Щось вони обидві на нас зовсім не схожі!
Ох і влаштувала вона тоді виставу. Тамара Іванівна тоді ще була повною сил і здоров’я. У неї була двокімнатна квартира й донька-підліток, моя улюблена зовиця Олена. І, з якогось тобі дива вона вирішило одноосібно, що ми житимемо у неї.
— Олена вийде заміж і піде до чоловіка, — заявляла вона. — А твою квартиру треба здати! Гроші будуть.
І ще синові своєму нашіптувала:
— Не вкладай у ремонт у квартирі дружини! Вона тебе вижене з валізою, і куди ти підеш? До мами! От і роби ремонт у мене вдома.
Ага. Тільки от квартиру мама давно переписала на Олену. Щоб мені й метра не дістало. Хоча яким боком я до того житла не відомо, але сину вона так і казала: “Надто вправна і розумна твоя дружина. Я повинна захистити своє”.
На четвертому році шлюбу я сказала Олегу:
— Я не хочу більше спілкуватися з твоєю мамою. Тобі не забороняю. Їдь до неї, можеш навіть дівчат до бабусі возити. Але я туди ні ногою. Досить з мене такого ставлення. Я нічим його не заслуговую.
Він тоді мовчав, бо знав, що я мала рацію. Але ж свекруха не думала про мене забувати. Навіть тоді, як Олена народила дитину, Тамара Іванівна на сімейному застіллі, при всіх, заявила:
— Отут я точно знаю, що це наша дитина! А от онуки від сина — хто його знає?
Олег їздив до матері сам. Що в неї, як вона — мене не цікавило. Вона теж не цікавилася нашими доньками. У неї була Олена онук “справжній” тож більшого їй і годі було бажати.
Ну а пів року тому Олег повернувся додому з не надто добрими новинами.
— Мама занедужала, — сказав він. — Спеціалісти кажуть, що залишилося десь два роки, ну, може, три вона протягне.
Я тоді щиро поспівчувала. Зрештою, це його мама. І нічого не казала, коли він почав витрачати гроші на аптеку і все, що необхідно на догляд для неї. Але за два місяці стало зрозуміло: Тамарі Іванівні потрібен той хто буде поруч постійно.
— Олена ближче. Квартира на ній. Так, ми будем допомагати, я знаю, стосунки у мене з твоєю мамою не склались, але в таку годину гріх минуле згадувати.
Олег тільки похмуро хитнув головою.
— Олена сказала, що не може. У неї мала дитина. Чоловік проти категорично. Та й бігати до мами кожен день їй важко.
— А тобі через пів міста не важко? У тебе двоє дітей і робота. Зрештою дочка і син можуть розділити відповідальність у такий момент. Цікаво виходить – поки мама здорова була, то все що у неї було йшло доньці, а як занедужала, то крім сина нікого і немає, чи як?
Олег зам’явся, а потім видав:
— Це все пустослів’я. Реальна ситуація така: мама там сама. Я вирішив – ми всі тимчасово переїдемо. Дівчаткам змінити школу, гуртки — не проблема. Ти звільнишся, доглядатимеш за мамою. А коли все закінчиться, повернемося.
Я не знала, чи сміятися, чи плакати.
— Ти серйозно? Тобто ти пропонуєш, щоб я залишила все — свій дім, роботу, життя наших дітей — і пішла доглядати за жінкою, яка мене терпіти не могла і звинувачувала в усіх можливих гріхах?
Олег почервонів.
— Ну, це ж мама! Їй треба допомогти!
Я глибоко вдихнула й подивилася йому в очі.
— Знаєш, Олеже, якщо тобі так треба, їдь сам. Звільняйся, доглядай за нею. Але я — ні. Моєї ноги там не буде, як на те пішло. Як то у ваших головах узагалі так викрутилось що я на всій вині лишилась.
Він на секунду замовк, а потім почав скоромовкою:
— Тоді я йду! Я не стану жити з жінкою, яка не може пробачити! Сам буду доглядати за матір’ю! Які всі розумні, а зрозуміти одного не можуть: вона – жива людина. Перекидають з рук на руки відповідальність. Знаєш, жінко, саме в такі мовенти і випробовується на міцність сім’я. Ти випробування не пройшла. Показала себе у всій красі.
Наступного дня він зібрав речі й пішов.
— Що ти накоїла? — раптом телефонує мені Олена, коли дізналася. — Через свою впертість залишила дітей без батька!
Я просто поклала слухавку. Я винною себе не вважала. Чоловік вирішив, що йому важливіше бути сином, ніж чоловіком і батьком. Ну що ж, це його вибір.
Тепер Олег живе в квартирі мами, доглядає за нею. Олена, звісно, допомагає йому «порадами», але не більше. Вона не з тих, хто забруднить руки. Він усе оплачує. навіть комунальні бо ж Олена ні копійки виділити не може – чоловік проти.
Подруга питає:
— Приймеш його назад, коли він повернеться? А він повернеться. жити ж ніде буде. Олена того ж дня як матері не стане випхає братика і спасибі не скаже.
Я не знаю. Можливо. А можливо, й ні. Він покинув нас, забув про сім’ю, думав лиш про ебе і свою мамочку ненаглядну.
Тож. чи треба мені такий чоловік?
Головна картинка ілюстративна.
