fbpx

– Ой, бідолашний! Навіть кутка свого не має. Поневіряється світом. За що ж тільки житиме? Ні гроша ж за душею, – хитали головами жінки і зі співчуттям несли бідоласі такий-сякий харч, одежину, іноді й грошенят зсипали у глечик біля куреня. А тут раптом Гнат зайшов у шинок у нових чоботях. Та ще й у таких, що й не кожен господар мав

Ох, і гарні ж були чоботи в Гната! Хромові.

Не один односелець просив повідати, де купив. Але Гнат був таким мовчазним і відлюдькуватим, що лише глипав з-під лоба і йшов геть.

– От недорікувате! – кидали услід дядьки. – Хоч би слово мовив. І звідки воно таке припхалось?

Ніхто не знав: ні звідки Гнат, ні хто він, якого роду-племені. Прийшов одного весняного дня у село, перехилив чарку-другу в корчмі, а згодом люди помітили, що майструє собі куреня в лісочку неподалік.

За матеріалами – “Є”.

– Ой, бідолашний! Навіть кутка свого не має. Поневіряється світом. За що ж тільки житиме? Ні гроша ж за душею, – хитали головами жінки і зі співчуттям несли бідоласі такий-сякий харч, одежину, іноді й грошенят зсипали у глечик біля куреня.

А тут раптом Гнат зайшов у шинок у нових хромових чоботях. Та ще й у таких, що й не кожен господар мав.

– Ач, який! А я його жаліла, підгодовувала, – підпирала кулаками повні боки кругловида Павлина, дружина місцевого чоботаря, – та мій Опанас навіть таких чобіт не має. Ви лишень погляньте на нього – як павич роздувся від гордощів!

Жінки лише знизували плечима. А Гнат гордо ступав, хизуючись обновкою…

Одного погожого осіннього дня місцевий мельник Степан їхав парою коней із міського базарування додому. Зафиркали гривасті, і господар пішов уперед, щоб глянути, що там коїться. І аж остовпів від несподіванки: прямо посеред дороги стояла пара новеньких чобіт. Роззирнувся довкола, притьмом ухопив знахідку й поїхав додому…

Густий морок ночі розкраяв на сотні шматочків яскраве сяйво повного місяця. Степан солодко похропував, занурившись носом у м’яку височінь подушки. Враз прокинувся від дивних звуків – за вікном вчувалося вовче виття. Поруч засовалась сонна Ганна.

– Що там таке?

– Звідки ж я знаю! Ніби – вовк.

– Де йому тут взятися! Піди та подивись врешті-решт, – сердито гримнула на чоловіка.

Тільки-но підвівся із теплої постелі, як у вікні чітко вималювалась вовча морда, і голос промовив:

– Степане, де ти взяв чоботи?

Неслухняними, задубілими від страху вустами чоловік ледь чутно відповів:

– У… у… у ліс-сі… на дор-розі…

– Де взяв – туди й віднеси. До сходу сонця щоб чоботи стояли. Та ще курку захопи, сала шмат і пляшку туди поклади. Не зробиш так, як я сказав, – начувайся!

Вовча голова зникла, знову почулося страхітливе виття. Степан стояв, як укопаний.

– Чого стоїш?! Іди по курку! – вигукнула перелякана Ганна.

Поскладали все в торбинку, узяв Степан чоботи й поніс на те місце, де їх знайшов. Якраз устиг до того часу, коли зарум’янився схід першими сонячними променями.

Така ж пригода трапилась згодом ще з двома сільськими дядьками. Селом поповзли чутки про нечисту силу, про вовкулаку, що нібито завівся в ближніх лісах. Говорили, що хто хотів і що на думку спадало: і з рогами той звір, і очі в нього вогнем палають, та все чоботи свої вимагає. Стали обходити той лісок десятою дорогою.
Не витримав знаний у селі бондар Охрім – вирішив упіймати того «вовкулаку», бо вже давно закралась підозра, що якийсь вправний штукар морочить людям голови.

– Куди ти пхаєшся, бовдуре старий? – спершу глузувала, а згодом вже й сердилась дружина Ольга.

Відмахнувся як від мухи в спасівку й пішов у бік загадкового лісочку. Іде та й бачить: стоять чоботи посеред шляху. «Гнатові», – подумав одразу. Взяв до рук, помацав, закинув на плечі та й повернув назад до села. На узліссі сховав знайдене під кущем, а сам гущавиною вздовж дороги попрямував знову до того місця. Аж спинився від несподіванки: посеред шляху стояв усміхнений і босий Гнат. Охрім назирці рушив за ним, і той привів його до куреня, коло якого на гілляці висіла вовча шкіра з головою.

– От вам, люди добрі, й вовкулака, – тихо мовив сам до себе.

Звечора Охрім спати не лягав, а присів у клуні на великому снопі й став чекати. Хоч місяць і сховався за щільними хмарами, але високу патлату постать під своїми вікнами помітив одразу. Взяв важкого ціпа й тихенько підкрався ззаду. Непроханий гість саме якраз шкрябав по шибці, спинаючись угору, коли Охрім щосили огрів його ціпом. Вовча шкіра впала, і перед очима господаря постав зігнутий у три погибелі Гнат.

– За що?! – прохрипів.

– Щоб чесних людей не обманював.

Опісля цього випили в хаті по чарці, і Гнат урочисто обіцяв стати на праведний шлях…

А за кілька років Гнат, пишаючись, походжав власним подвір’ям. Неподалік поралась коло призьби молода дружина, раз-по-раз зиркаючи на колиску з малим сином. Чоловік гордо окинув поглядом своє ошатне обійстя й усміхнувся, помітивши на ганку пару зношених хромових чобіт, які щоразу нагадували йому, що жити треба в людській шані, аби не було соромно й боляче за власні вчинки.

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – pixabay .

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page