Ой, коли вже привела нам донька отого свого кавалера для знайомства. То я прямо навколішки стала і просила, аби узялась собі за голову і передумала. Татові треба помічник, поля 70 гектарів, комбайн, два трактори, три корови, бики і свині, а вона стебелину із міста привезла, що бігає подвір’ям і щиро дивується тому, що картопля росте у землі, а баклажан і перець у теплиці.
Ми таке пережили тоді, що я й досі, як згадаю іду на цукор капель собі капати. У Кирила було таке непідробне здивування і захоплення селом. Ходить, очі по гривні залізній. У сараї бика на відео знімає і свиню фотографує, ну де такий трактора зремонтує, а чи вивезе чотири тачки гною?
Ой, як же ми просили не брати нам в сім’ю приймака. Бо ж Оля Петрениха – найперша в селі наречена. У нас дім у два поверхи, ми газди на ввесь район, які гарні у неї женихи були, а вона мені з міста парубка привезла.
Але хіба слухали мене? Уже за тиждень і сватів той Кирило заслав. Я ходжу, очі на мокрому місці, аж мене сваха відводить у бік. От я спершу вухам своїм не повірила, то вона мені тричі мусила повторити. Виявляється, моя Олечка, не їхнього поля ягідка:
— Нам треба швидко все це припинити, – каже вона мені голосом строгого вихователя. – Ну яка з них пара – мезальянс. Ви не подумайте, Оля ваша гарна дівчина, але у нас три покоління професорів. Я викладач зі стажем, чоловік мій декан. Кохання коханням, але про що вони говоритимуть, як та любов їм з очей зійде? Та й куди вашу доньку в місто? Не ображайтесь, може комусь усе це – обвела вона мій двір розкішний поглядом зневажливим, – і подобається, але будьмо реалістами – наші діти – не пара.
Ох, як я їй пояснила які то вони професори, то їхали вони із чоловіком швидко і досі не вертають. Я того Кирила також виставила, але Оля моя із ним пішла. Таки вони побрались, хоч і я і сваха благословення не дали і усіляко тому перешкоджали.
Живуть. 15 рік, як у парі вони собі живуть. Виявилось, що мають про що говорити, бо й трьох онуків нам набалакали вже. Оля моя бухгалтером працює в інституті, а зять викладає.
Ми хоч зі сватами і досі не спілкуємось, та склали гроші до купи і придбали їм квартиру на чотири кімнати. Наскільки знаю, то сваха там у онучках душі не чує і готова днювати і ночувати коло наших щебетух. А ми з села передаємо продукти, ось і авто велике придбали для них, бо ж їздити до нас у старому вже було тісно.
Дивлюсь я на ту сім’ю, на те, як вони гарно між собою, які вони молодці, які у них дітки прекрасні і все думаю, а що би було, якби вони тоді нас послухали?
Як часто ми батьки, нав’язуємо дітям свій вибір, своє бачення життя, не питаючи, а чи до душі воно їм. Скільки ж мудрості потрібно, аби вміти відступити вчасно, відпустити і зрозуміти, що у кожного із нас свій шлях.
А наша господа? Так є нам кому все передати, бо старший мій онук викапаний мій чоловік і ззовні, і за характером, і за вподобаннями. До науки він байдужий, зате готовий у тракторі колупатись і у полі працювати і худобу глядіти. Він коло нас нині живе, втік із міста і як доня не просила, а сказав, що миліше села йому нічого і немає.
А якби ж діти нас тоді послухали? Ой лячно й подумати.
Галина П.
Головна картинка ілюстративна.
