Ой, мамо, знову ти зі своїми повчаннями, – махнула рукою донька, – Так, так, все погано і вірити нікому не можна. Я права? Та не потрібно мені твоє схвалення, треба було й не говорити. Маринка, як завжди – єдина людина яка мене підтримала.
Я від тих слів лиш губу закусила і глибоко зітхнула кілька разів, аби от тут же не розрюмсатись. Не потрібні доньці мої сльози, як і думки мої, чи підказки, чи розмови зі мною. Приходить швидше по інерції і з почуття обов’язку. А може і Марина просить маму навідувати.
Замінила та жінка моїй дитині мене, хоч я, ось – жива і здорова.
— Ти мене покинула і не згадувала, – каже мені рідна дитина. – Приїдеш раз, чи два на рік, а от вона поруч щоденно була. З десяти років і донині є. А ти? Можеш вертати до своїх італійців, яких гляділа. Вони тобі дорожчі від рідної дитини.
Я вже й не реагую на такі слова Поліни – доньки моєї. Не чує вона моїх слів і виправдань, не хоче розуміти, що я покинула її заради неї ж.
Тоді саме недугу у Полінки знайшли. Нині те все легко вирішити, а на той час особливе харчування їй було потрібне. По дві тисячі гривень на три дні ми мусили знайти із чоловіком.
Петро мій ще спершу так, знаєте, трішки тримався. Розповідав казки про те, що впораємось, що то не кінець світу. Однак, за два місяці такого життя набрався боргів і вже й розмовляти зі мною не хотів, ніби то була моя вина.
Мав би він їхати за кордон, але мені першій запропонувала роботу сестра двоюрідна. Місце хороше, зарплатню отримала б уже через місяць, тому я й не думала – зібралась і рушила.
Донька залишилась із Петром а я вже за тиждень намагалась зрозуміти, що ж то від мене хоче стара італійська сеньйора. Жила я при роботі, там і харчувалась, тому першу свою зарплатню – 600 євро, відіслала додому всю. Знала, що боргів і потреб багато, і що ті гроші не покриють і половину.
За три роки моїх заробітків чоловік так просто і буденно сказав, що йде із сім’ї.
— Маринка одразу сказала, що я не повинен Полінку саму залишати. Ми із донькою зібрали речі і переїхали. Не ображайся, але у нас сім’ї три роки як немає. Я не можу чекати невідомості. За доньку не переймайся – я її тато і буду робити все від мене залежне, аби вона одужала.
Як мені тоді було? Краще і не буду згадувати той період, бо між почуттями і обов’язком металась мов тигриця у клітці. Як там Поліна у чужому домі при мачусі? Чи все добре? Чи ж за нею слідкують, як потрібно?
А чоловік? Як він міг от так вчинити? Я ж поїхала не з власної примхи, мусила дитину рятувати, сім’ю з боргів витягати. А він: “Сім’ї немає”. А якби я залишилась, була б?
Та от намарне я за доньку переймалась, бо вона ту Маринку прийняла, та й та жінка гарно з донькою моєю поладнала. Мені було так гірко почути, як доня під час розмови зі мною телефоном щось сказала Марині і звернулась до неї: “Ма, а нагадай як ті кроси звуться, що ми придбали?”.
Оте “Ма” мені довго у душі тліло і жевріло. То вона ім’я скорочує, а чи за рік спільного проживання чужу жінку мамою величає? Мені ж вона також “макала”, як ми разом жили.
Нині моя Поля здорова і доросла. Нині моїй Полі хлопець запропонував жити разом, спробувати чи зійдуться характерами. Заміж не кличе, пропонує жити разом.
— Переїде вже в понеділок. – розповідає мені підібгавши ноги і хитаючись на стільчику, – Поживемо поки, а там видно буде.
— Полю, ви три роки вже зустрічаєтесь. Що то за “поживем”? Йому добре – ти будеш обходити, прати, годувати, а він нічого тобі не винен бо “поживем”? Що то за принципи такі – ніякого штампу. Ти така гарна, покидай цього і шукай іншого, серйозного, бо так у дівках і посивієш.
Поліна фиркає, каже, що я нічого не розумію і лиш вмію, що почати. Виходить геть голосно грюкнувши дверима. Марина її підтримує. Марина говорить, що все правильно, Марина краща. А я старомодна, я покинула, я не така.
І як мені бути? Як дитину собі повернути? Як нагадати, що її мама я? Не Маринка – я?
Нічого не казати? Мовчати? Годити? Але ж бачу, що помилку робить.
Так гірко і важко, так шкода свого життя. А як бути, як все виправити? Та й чи можливо це?
Головна картинка ілюстративна.
