Мені не пощастило в тому плані, що в мене ніколи не було сім’ї у звичайному уявленні суспільства. Коли мені було півтора роки, моя мама залишила мене бабусі, а сама поїхала в інше місто в пошуках свого нерозділеного кохання. Справа в тому, що й батька в мене ніколи не було.
Залишивши мене бабусі, мама поїхала спочатку до одного міста шукати мого батька, потім до іншого. Я її бачила буквально кілька разів за все своє життя. Коли вона приїхала, мені було сім років і привезла мені коробку цукерок. Другий раз, коли мені було 12, подарувала якусь кофтинку, яка була навіть на мене маленька. Всі ці роки мама ні копійки бабусі не вислала на те, щоб мене утримувати. Жили ми на бабусину зарплату, а згодом і пенсію.
У мами була інша сім’я, вона все постійно говорила бабусі, що їй просто нікуди мене забрати. Навіть якось приїжджала, коли мені було 17 і просила продати квартиру. Частину грошей бабуся повинна була віддати і мамі, а та купила б собі невеликий будинок у передмісті. Але бабуся не погодилася. Після цього я маму не бачила до 25 років. Вона навіть не дзвонила, не писала мені. Хоча я її знайшла у мережах соціальних.
З’явилася мати тільки після того, як я сама провела у засвіти бабусю. Її не стало раптово, хоч я і казала мамі приїхати, аби провести її в останню путь. Коли мама приїхала, вона навіть сльози не пустила по своїй мамі. Відразу ж заявила мені, що бабусина квартира тепер її і я маю шукати притулку деінде. Тут житиме її донька.
— Цікаво, – запитала я, – А я тоді хто?
Мама лиш хмикнула і попросила зібрати речі.
Заповіт бабуся не встигла написати, тож за законом мама спадкоємиця. Але іти мені нікуди.
Невже доведеться покинути рідний дім? Я від втрати бабусі ще не відійшла, а тут таке. Як же ж бути? У голові все переплуталось.
Головна картинка – pexels.
