Ну, як можна так себе вести? То один, то другий і як не подобається, то одразу вона його під хвіст. Ні, щоб як всі порядні жінки, жити з одним чоловіком, вірніше, мучитися з одним чоловіком.
От, як я – вийшла заміж в двадцять і хоч вже й забула, що то таке щастя, але ж терплю! Чи ви думаєте, що у мене чоловік золотий та добрий?
Ой, як згадаю, то аж сама дивуюся, чого я з ним – пів року на роботі, а пів року вдома сидить та диван протирає, він у мене вахтовик. Як привезе гроші, то вже носіть падишаха на руках, а як сидить пів року дома і ні копій очки в хату не принесе, бо він, бачте, відпочиває, то все одно треба ставитися, як до падишаха.
Я вже не витримую і зганяю його зі своєї голови… Але ж терплю!
А Нюся свого Василя відправила два роки тому. Я вам чесно скажу, що я думала, ніби вона вже має до кого йти, але ж ні – сама залишилася.
Сама, то й сама, що тут такого – скажете ви.
Але ж вона давай собі кавалерів знаходити!
І то не так порядно, як треба – вибрала одного і давай вже, будь добра, з ним живи до кінця.
А вона з одним на побачення, далі з іншим, ще з одним почала вже жити і до нас приводила на оглядини.
Такий нічого чоловік, але потім через якийсь час вона його прогнала, бо він вирішив, що може командувати.
– Уявляєш? Я в своїй хаті господиня, а не всякі, які будуть мені вказувати, що я маю робити.
Що саме він їй там вказував, вона не уточнювала.
Далі був ще якийсь, але вже молодший за неї. То вона з нього пилинки здувала, поїла, кормила і ще й гроші йому позичала.
А потім виявилося, що він на її ж гроші водить молодих дівчат на побачення.
Тут вона вже не витримала і його спровадила.
Останній був дуже хазяйновитий чоловік, мав свою хату в селі, але Нюся не захотіла працювати:
– Я ще не в тому віці аби до землі звикати! Нащо мені свині і корови? Я хочу в кіно і тістечка в кав’ярні наминати, а не потами сходити!
І я отак кажу, що вона молода та ще собі знайде, але я в це не вірю! Мені здається, що вона вже просто не може спинитися і сама не знає, чого вона від тих чоловіків хоче!
Але не можу я їй це в очі сказати, бо я бачу, що вона останнім часом починає й мене підбивати щось вирішувати з моїм Василем.
– Ну, ти ж не щаслива з ним, то чого далі тягнути це все?
– Ну, як для чого, – дивуюся я і сама не знаю, для чого я оте все тягну, – У нас діти… Та й не завжди він поганий…
– Я не кажу про це, чи він поганий чи ні, але ти його вже не любиш, то навіщо ти себе біля нього тримаєш?
Людина має бути щаслива! Хоч в сорок п’ять! Життя дивися як біжить, а ти оце біля чоловіка скнієш!
І я не знаю, що їй відповісти. Реально, мій шлюб як та валіза без ручки – нести важко, а викинути шкода… І що я буду робити далі?
– Подорожувати! Насолоджуватися життям!
Я не хочу подорожувати і не розумію, чому всі випихають людей в якісь мандри! Я хочу в своєму комфортному домі на своїй зручній кухні пити чай і пекти шарлотку… Я не хочу лізти в горах по мокрій траві і мерзнути в палатці! Чи робити гарне фото, п’ючи каву за п’ять євро!
Знайти щастя? Я знаю, де моє щастя – у мене вдома і попри те, що там чоловік на дивані…
Фото Ярослава Романюка.