Оксана йшла з роботи, і їй здавалося, що вже все село пліткує про неї. Опускала очі, аби нікого не бачити. Якщо вже про щось знає Зінка, то в кожному дворі скоро знатимуть. Іщо робити? Тікати з дому? Але куди? Пише Волинська газета.
Що треба для щастя. Оксана йшла з роботи, і їй здавалося, що вже все село пліткує про неї. Опускала очі, аби нікого не бачити. А вона ж, здається, як могла, ховала своє запізніле кохання.
Ото їхали зі зміни (працювала в місті, автобусом возили), Оксана вже думала, що приготує на вечерю: доня полюбляє, коли вона вигадує смачненьке. Про чоловіка не хотілося й думати, щоб не псувати настрій. Аж тут раптом Зіна, яка сіла сьогодні поряд, хоч вони й не такі подруги, так – перекинутися словами, раптом підморгнула і тихенько перепитала:
– Слухай, то правда: кажуть, що в тебе з Петром якісь там шури-мури?
Оксані аж мову відняло… Звідки вона знає? Постаралася сховати хвилювання:
– І з чого ти взяла? Хто тобі сказав таку дурницю?..
– Та я ж нічого… – Зіна промовисто глянула на Оксану, своїм виглядом демонструючи, що вона нікому нічого не скаже. – Ти не подумай, я не пліткарка. Чудово тебе розумію…
Оксана знала, що і в Зіни чоловік теж не подарунок. Ну дуже ревнивий. Та й Зіна була з тих, що любила пускати бісики чужим чоловікам. То й час від часу він влаштовував їй, як тепер модно було говорити, розбір польотів, особливо почастішали непорозуміння, коли Зіна стала їздити на роботу до міста. Але Оксана старалася не лізти до чужих непорозумінь. Їй он своїх вистачало з головою…
Заміж вийшла так, як кажуть у селі, бо всі йдуть. Тим паче, дуже хотіла вирватися з дому. Бо ж усі клопоти по господарству в першу чергу лягали на неї. Мама була дояркою, тож їй доводилося раненько вставати і бігти на ферму, тато теж в колгоспі трактористом.
З Андрієм трохи листувалася, коли він служив. Був із сусіднього села, познайомилися на дискотеці. Якраз незадовго і пішов. Повернувся, ще кілька разів зустрілися, а потім він запропонував одружитися. Не розумна була, здавалося в ту мить, що любить, особливо після тих обіймів. Ще й мама сказала: «Як беруть, то йди заміж. Чого в дівках сидіти? Хіба в тебе так кавалерів багацько? Андрій, чула, хлопець непоганий…» Отак і побралися. Пішла жити до свекрухи.
З часом Андрій зробив окремий вхід. З’явилася донечка. Чоловік став їздити на «шабашки», аби заробити гроші. Чи кохала? Та якось не думалося про це. Роботи вистачало. Господарство, город. Мала донечка потребувала уваги. Все, здавалося, як у людей. І ніколи вгору глянути. Але як ото став Андрій їздити на підзаробітки, так усе змінилося: почав частіше за комір заливати. Скільки просила, а він завжди одне і те ж – «Я свою міру знаю…Не лізь»… Тепер узагалі вже нікуди не їздить. Так десь комусь щось допоможе. Хтось і наллє. То додому ледве прийде. А Оксана ось уже третій рік, як їздить на роботу до міста. І добре – зарплата вчасно, і автобус возить. Тяжко, правда, а хіба вдома легше?..
От і доня вже підросла: у дев’ятий клас пішла. Треба ж одягнути, взути, та й про подальше навчання думати. Вирішила: хай її Олеся поступає в технікум. А там і в інститут буде легше. Хай хоч доня чогось більшого досягне, ніж вона. Так і ніде ж не вчилася, окрім курсів шиття.
А тут недавно, з півроку тому, з’явився у селі Петро. Приїхав працювати у приватне господарство механізатором. Від Оксани молодший років на п’ять. Розлучений. Залишив усе дружині і приїхав сюди. Тут, виявилося, жила його далека родичка – баба Ганя. У неї давно не стало чоловіка, діти порозліталися по світу. Жила сама. То й зраділа, що буде кому доглянути. Усе село про це трохи погуділо…
Може б, і нічого не сталося, якби одного разу Оксана не поверталася пізно з другої зміни додому. Було темно. Та їй не звикати. Аж тут назустріч – Петро. А вона ще й сумки з міста сунула. Встигла заскочити у магазин. Петро привітався і запропонував допомогу. Отак разом ішли та й балакали. Вона – про себе, він – про себе. І чомусь їй стало так затишно біля нього. Захотілося притулитися до його міцних плечей і забути про всі незгоди… А він ніби прочитав її думки і наостанок раптом поцілував.
От після того вони стали таємно зустрічатися. Чекала, коли засне чоловік (а він часто був уже після гарної гульки) і, наче в юності, тихенько вночі бігла на побачення. Поверталася розпашіла від кохання і щастя городами, щоб ніхто не бачив. Із часом зрозуміла, що вже не може жити без голосу коханого, без теплоти його. Їй хотілося бути з ним постійно. Але не дай Боже, щоб її Андрій дізнався, тоді їй кінець. Про розлучення не думала, бо куди мала піти в селі, щоб їй проходу не давали?!
А тут Зіна її ошелешила. Треба було щось вирішувати. А то скоро все село справді гудітиме. Що ж робити?
…Петро на слова Оксани без вагань сказав: «Якщо любиш – залишайся зі мною. Хочеш – поїдемо в місто. Знайдемо квартиру». Їй дуже цього хотілося, але чи вистачить мужності почати життя спочатку? А чому б ні? Згадала чоловіка. Усе що тягла на своїх плечах роками. Ні, вона не хоче з ним залишатися. Тим паче, донька вже здає іспити в коледж…
Вклавши маленького Миколку спати, Оксана готувала на кухні обід. Зараз забіжить із роботи Петро – трохи перекусити, як він жартома весь час каже… Донька теж навідається, тільки в кінці дня, після пар.
Прогуляється з братиком. Вона поки живе в гуртожитку. Скільки не просила, донька відмовляється переїжджати. Сміється: «Мамо, я вже доросла…» І що Оксані ще треба для щастя?.. Десь тільки в глибині серця трохи неспокій, коли згадає про Андрія, бо передавали, що геть не тримає себе в руках, навіть мати йому вже дати ради не може…
Орися ДМИТРУК.
Текст редаговано – intermarium.news.
Головне зображення – firestock
