fbpx

Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні, – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Раптом вона озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна: – Ви?

Гостя нечутно зникла, розчинившись у сонячних променях. Але Олександр пам’ятав кожну рису її обличчя, кожен рух стрункої постаті, кожну мить, яку вони провели разом, хай навіть уві сні. Вирішив не баритися – нашвидкуруч приготував сніданок і гайнув на зупинку. Чомусь був переконаний, що неодмінно побачить нову знайому.

До університету добирався кілька годин – все шукав «свою» кондукторку у кожному тролейбусі. А вони тієї пори були переповнені. Тож, аби не проґавити мавку, доводилося рішуче штурмувати громад­ський транспорт і потім продиратися салоном крізь утрамбований натовп до кондуктор­ського сидіння, видивляючись тендітну русяву панночку. А переконавшись у її відсутності, наполегливо штовхатися до виходу, не зважаючи на докори та лайку роздратованих пасажирів. Ще б пак! Це ж треба було так завзято лізти в тролейбус, аби проїхати одну зупинку…

За матеріалами – Гліф.

Таку «процедуру» він повторив разів двадцять (часом вдавалося, заскочивши в одні двері, на цій же зупинці вилетіти в другі), зовсім очманів від такого екстриму, проте дива не сталося – зеленоока красуня з’являлась лише в його уяві.

Неймовірно розчарований, Сашко ледь відсидів одну пару (Зіна навіть затурбувалася, чи він не занедужав) і чкурнув з університету. Тинявся вулицями, кілька разів куштував улюблене морозиво, але й воно не смакувало… Нарешті згадав, що повинен сфотографуватися на новеньке студент­ське посвідчення – своє, затерте до дірок, «посіяв», святкуючи день наро­дження у Голосіїв­ському парку.

Роззирнувся – десь тут мало бути фотоательє. Ага, ось і знайома вивіска – непоказний підвальчик. Втім, яка різниця? Спустився східцями, шарпнув ручку старезних скрипучих дверей і ошелешено застиг на порозі – перед великим дзеркалом у кімнаті стояла… вона! Старанно розчісувала волосся срібним гребінцем і тихенько щось наспівувала, водночас вистукуючи мелодію черевичком.

Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні, – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Раптом вона озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна:

– Ви?

– Я… – стенув плечима. – Привіт!

– Здрастуйте. А я відчула, що хтось за мною підглядає… Невже ніколи не бачили, як дівчина волосся розчісує?

– Отак, як це робите ви, – ніколи. Справжній магічний ритуал!

– О, то я чаклунка? – дзвінко розсміялася, точнісінько так само, як нещодавно – уві сні.

– Не знаю… Я сьогодні хотів по-чесному придбати квиток – у вас.

– Як великодушно!

– Але довелося вкотре їхати «зайцем»…

– Ні, ви невиправний нахаба!

– Взагалі-то я добрий, просто грошей немає.

– То ви хочете їх у мене позичити?

– Ну, для чого ж ви хлопчика ображаєте?! Я, хоч і досвідчений «заєць», панночок не крив­джу. Навіть у школі їх за коси не смикав.

– А в мене таке враження, ніби дівчинку вже другий день один занадто самовпевнений тип переслідує…

– Тип зайшов сюди випадково – сфотографуватися. Я що, схожий на ненормального? Подумаєш, потрібні ви мені!

– То не потрібна?

– Ну, я міг би запросити вас на побачення…

– Справді? А я б могла на нього не піти.

– Чому? Я думаю, що ви вільна й ні з ким не зустрічаєтеся!

– Авжеж, у мене сьогодні вихідний.

– І все-таки, зда­ється, я вам сподобався…

– Хвалько!

Дівчина пішла фотографуватися, і Сашко уявив, як вона граціозно опуска­ється на стілець, звично поправляє косу й мило усміха­ється, проникливо вдивляючись в об’єктив. Аж ось фотопташка вилетіла, і таїнство завершилося. Юнка знову постала перед його очима. Підморгнув:

– Почекаєте мене?

– Для чого? Я ще маленька, мені треба першу сесію скласти, – сумно поглянула на годинник. – Даруйте, але мушу поквапитися: у мене мама хворіє, їй потрібно вчасно ліки приймати. Я була в аптеці, дещо купила, сподіваюсь, це допоможе.

– Що ж, тоді до нової зустрічі в тролейбусі? Я зачекаю, доки ви подорослішаєте…

– Ні, ви одружитеся і переїдете в інше місто.

– Як цікаво! Незабаром ми неодмінно продовжимо нашу дискусію. Будь ласка, пообіцяйте, що пам’ятатимете про мене.

– Аякже! – усміхнулася. – Вас забудеш…

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page