Його щастя було зовсім поруч.
— Бабусю, як ти поживаєш? Як здоров’я?
— Все нормально, ніколи хворіти.
— Ти вже поїла? — з’явився чоловік, відкашлявся і несміливо спитав, — Бо я тоді ставлю варити пельмені.
— Дідусю, привіт, — помахала онука,
— Як ти, у тебе все гаразд?
— Так, от тільки за тобою сумую, коли вже приїдеш до нас у гості?
— Хіба що через рік, бо раніше не зможу.
— Не буду тобі заважати, — сказала сухо Олександра чоловікові, після того, як онука відключилася. — Коли тут закінчиш, скажи мені, я хотіла приготувати собі вечерю.
Олександр кивнув і дістав із свого ящика у холодильнику пельмені.
Поки закипала вода, сів за стіл і замислився,
— Це ж скільки років минуло відтоді, як ми із Олександрою побралися? Так, влітку буде сорок п’ять років. Тоді ще на весіллі гості жартували, що коли два Олександри разом, то це подвійне щастя. Але помилилися. Їхнє сімейне життя не склалося ще з самого початку. Адже як все було, Олександр тоді був зовсім молодий, тільки повернувся з армії, аж раптом побачив сусідське дівчисько. Дівчинка виросла і стала такою привабливою.
І у них закрутився роман.
Начебто нічого серйозного, однак згодом виявилося, що ця ще зовсім молода дівчина чекає дитину. Тоді батько пішов на принцип, і змусив парубка одружитися з його донькою.
Не кривитиму душею, але новоспечена дружина стала чудовою господинею. У домі чисто, завжди пахло чимось смачненьким, чоловікові сорочки випрасувані.
Але…
Як погляну на неї, то одразу хочеться все трощити, адже я погубив всю свою молодість, так рано одружився. А коли народилася донька і почалися безсонні ночі, то ноги самі не хотіли нести мене додому.
Отоді я і закохався вперше. Вона була така гарна, аж перехоплювало подих. От тільки було одне «але» вона була одружена. Зустрічалися потай, а потім розходилися по домівках, до своїх «половинок».
Але все проходить і це кохання поступово зійшло нанівець.
Але ж слідом замаячило нове.
Олександра незважаючи ні на що завжди зустрічала мене дуже привітно. Вдома було затишно і чисто. Звичайно ж десь у глибині душі я розумів, що вчиняю неправильно, але…
Знову це але.
Олександра почала стрімко набирати вагу, з тендітної дівчинки перетворилася на огрядну жінку і я зовсім втратив до неї інтерес.
— Агов, сусіде, ти чого замислився, у тебе он вже вся вода википіла, — гукнула йому Саша.
Олександр схопився, долив води і знову чекав, коли вона закипить.
— А живемо ми, як сусіди, вже дванадцять довгих років
А все через Людмилу. Вона трохи старша за мою доньку. Така рідна, така кохана. Та є тільки одне але, вона одружена.
Чоловік їде за кордон і на два місяці я перебираюся до неї, а коли той повертається, то йду додому. І що дивно, Олександра, яка терпіла стільки років, раптом збунтувалася. Перестала прати мої речі, готувати і навіть розмовляти зі мною. Тільки коли в гості приїжджали діти, ми перед ними робили вигляд, що у нас все гаразд. Що у нас нормальна сім’я.
Ех, щось Людин чоловік надовго затримався вдома, а я вже так за нею скучив.
Олександр підвівся висипати пельмені і раптом відчув, що йому зле, запаморочилася голова, стало важко дихати. Він з гуркотом впав на підлогу.
Опритомнів і не зрозумів, де він. Біла стеля і такі ж стіни, поворухнути рукою, заважають якісь трубки.
І стало так страшно, от мабуть і все, добігався.
А як же діти та онуки, адже я їх більше не побачу. А скоро має народитися правнук, як би ми з Олександрою раділи.
І тут мене осяяло. А як же Людмила, чому я раптом про неї забув? Адже це вона сенс усього мого життя, чи все ж таки ні…
Двері в палату відчинилися, до чоловіка кинулася стривожена донька,
— Татусю, як ти?
— Все гаразд доню, мені вже значно краще, а де твоя мати?
— Не приїхала, сказала, що має вдома якісь невідкладні справи.
Олександр провів у стаціонарі два тижні, весь цей час його відвідували діти, навіть прилетіла онука, а ось дружина так жодного разу і не провідала.
У день виписки зібрав речі, з тугою глянув у вікно і побачив Олександру. Ось вона біжить, поспішає, моя рідна. Хіба можна так бігти у її віці і з такою комплекцією… Вона геть себе не береже.
— Я за тобою, — вона навіть не поцікавилася, як він почувається.
І в машині їхали мовчки. Тільки коли під’їжджали до села, Олександра запитала,
— Може відразу ж закинути тебе до Людмили, у неї нещодавно поїхав чоловік.
І сказала це так, ніби він їй зовсім чужа людина.
— Я більше ніколи туди не піду, — тихо сказав чоловік, але дружина почула.
— Як знаєш, — і відвернулася до вікна.
Олександр дивився на її, колись красиве, а тепер немолоде обличчя і думав, як йому пощастило, що всі ці роки вона була поруч із ним. Тільки він був сліпим і не побачив, що його щастя зовсім поруч, а шукав на стороні.
Фото ілюстративне.
