Не раз ловлю себе на думці, що людські, особливо ж жіночі долі на нашій благодатній землі, здебільшого, далекі від звичайного земного щастя.
За матеріалами видання “Є”.
І що є тому виною, важко сказати, але у програші чомусь чи не завше залишаються чисті серцем, добрі люди, багаті душевним теплом, доброзичливістю й чуйністю, щирістю світосприймання, як ось в цій невеселій бувальщині.
Згадуються слова Сократа: «В кожній людині є сонце… Тільки не треба його гасити».
– Красивая ты, Шурка, работящая, но ох и странная какая-то. Неужели действительно сама заявила? Чокнутая точно… Зачем?! Пусть бы думали – само случилось… И никто бы тебя не судил.
– А-а! Коли отут-о (показала на серце) пекло так, що не витримати було… Ні-і, так треба було! Ні їм, ні мені! Хай би мали людськість.
– Вот удумала. Себе самой проблемы уготовила. Дурища! Даже не верится, что ты со своим покладистым характером такое могла отмочить…
Мовчала. Бо що казати? Й справді зробила непоправне. Та, коли уявляла насуплені очі тих, що І виганяли її з хати, І знову відчувала, ту, вже наче й відболілу, гірку-гірку образу.
Олександра якось одразу стала своєю в камері. За все, що веліли робити, бралася з охотою, іноді щось нишком мугикаючи. Спершу мила посуд на кухні, потім, завваживши моторність та неабияке вміння новенької (на весіллях куховарила, бувало), куховарка взяла її під своє надійне крило. Тож і не присідала Саша з досвітку до ночі. Тільки Сашею звати її не захотіли: «Будешь Шуркой», – оголосила старша по камері. І Саша всміхнулась у відповідь: «Шурка? Най буде. Шуркайте, тільки в піч не всувайте!» І подруги по нещастю належно оцінили характер жінки. Хоч якось і дивувало те, що привело її, таку погідливу, веселу у цей казенний дім. Виходить, що і їй було не під силу витерпіти лиху долю.
Їй було всього 26, коли прийшла похоpонка на її Альошу. Олі, донечці, йшов п’ятий рік. Скільки сліз вилила безсонними ночами, одна подушка і знала, хоч на людях болю не показувала. Наче то й не вона зносила у німому риданні руки над сонною дитиною. А що була балакучою, привітною, то рідко хто й підозрював бiль, який молода жінка носила у собі роками. У тяжкій роботі на фермі (ні свята, ні вихідних) вміла знайти хвильку, як казала, для душі. Любила співати, тому нерідко сідали жінки, натомившись, поряд із Сашкою-пташкою, вкладаючи у пісню кожна своє: наболіле, несказане… Здебільшого заспівувала Саша сумовиті, журні пісні. З чого мала радіти? З того, що літа минають, обпадаючи вишневими пелюстками, наче дощ рясний, а вона все скніє самотою. І хатина її зовсім на ладан дихає, й дочка вже, мов ясочка. І жених є. І весілля ось-ось… А їй же тепер для кого, для чого жити?
Тож зовсім, несподіваним було для подруг-доярок , що їх Сашка, щойно видавши заміж Олю, й сама пішла у прийми. Набагато старший вдівець, геть змучившись домашніми клопотами, сам не вірив своєму щастю. А Саша ластівкою літала в його хаті, чистила, мила, білила, прала. Чоловікові і його дітям годила, як рідним. А як же інакше? Хоч серцю таки нелегке було нарівні ділити любов між своєю дочкою й зятем та його, чоловіковими, дітьми, але совість навіть у думці не дозволяла скривдити пасинків.
Дуже боялася гіркого слова «Мачуха». І не чула його й разу за двадцять років: нерідні діти щиро мамою її звали, внуки – бабкою. Бо ж любила їх, як рідних.
Та, виходить, що ще не всі виверти долі вона звідала. Несподівано відійшов зpанений вiйною чоловік. І одразу після сорокаденної тризни по батькові його діти, ніяковіючи, ховаючи очі, заявили названій мамі:
– Бачте, ви, той, не розписані жили з нашим татом.., то ми… той думаємо.., вибирайтеся з нашої хати… У нас уже й купець є.
– Як?! – дивилась на них зацьковано, злякано, – що ви, діти?! А мені ж тепер куди?!
Відводили погляди, блідли, червоніли, але стояли на своєму:
– Ви тут чужа. Ми терпіли, доки тато жив… Ради нього.., а тепер…
І все немов зламалося. Ще раз заглянувши невдячним пасинкам у вічі, не своїм, якимось дивно-спокійним, ба, навіть лагідним голосом мовила: Ну що ж… Хай буде по-вашому. Приходьте завтра за своєю хатою. Я виберуся». Хоч зовсім не знала ще, де має віку доживати. Просто не могла більше дивитися на тих, кого мала за рідних…
Пішли вони, присоромлені власною кривдою, але задоволені результатом: «Ти ба, погодилась.., стільки літ, що там казати, проробила тут, а навіть про якісь сплатки не сказала. Чи ж не дуpна?»
А Саша, випровадивши непроханих гостей, злягла від плачу. А другого ранку подалася до колгоспу й випросила у хлопців каністру бензину. Вдома діловито-спокійно винесла все, що вважала своїм, вигнала з хлівів худобу, курей. І взялася ретельно поливати все-все бензином. Видно, перестаралася бо не вистачило. Довелося ще раз йти через село з каністрою за бензином. І знову поливала, не жаліючи, все довкруг.
Озирнулась по такій знайомій, та вже чужій, хаті, зітхнула і… черкнула сірник. Ледь встигла вихопитись з дверей, за якими, як у вулкані, загоготіло червоним демоном дике полум’я. Ще раз оглянулась вже у хвіртці на чорну справу своїх рук. Ні, не каялася.
І зловтіхи не було, бо таки не звикла чинити зло. Тож, не чекаючи, доки збіжаться односельці, попрямувала до сільради. А звідтіль, з пoжарища, чулися вже сполошені крики. І хтось з тих, які бігли їй назустріч, злякано крикнув: «Сашо, а горить же так стpашно там, де твоя хата! Оглянься!».
– Моє вже згоріло, – відповіла здавленим, не своїм голосом.
Потім, коли її питали, як могла підняти руку на хату, в якій роками жила і працювала, відповіла теж питанням: «А як мене за все моє двадцятирічне старання й турботу діти, яких ще до пуття доводила й старого їх батька до останньої години обходила, виганяли з дому, мов приблудного пса? Як?! Це – по-людськи? Нема у них серця, не стало його й у мене».
У тюpмі все дивувало, ба ні, радувало Сашу. І їжа тричі на день (про яку не треба журитися), й постіль чиста, і, людоньки добрі, щодесятиденки – банний день! Коли ж вона це знала вдома, на фермі днюючи й ночуючи? Й недаремно жіноцтво одразу полюбило життєлюбну вдачу Саші, мимоволі горнулося до неї в хвилини прикрощів. Тож і тут роки збігли для неї напрочуд швидко. І настав день, коли молодий начальник, викликавши її в кабінет, сказав:
– Ну от, ви вже своє відбули. Радійте звільненню. Збирайтесь додому.
– Я-як? Куди-и? Додому? Я не хочу! Я нікуди, нікуди звідси не поїду, – розгублено просилася Саша у не менш розгубленого начальника, який ще не зустрічав людини, яка б не прагнула волі. А Саша, відчувши його вагання, викинула останній «козир»: «Звільните? А я в якомусь магазині вікна переб’ю і знов тут буду!»
Пожалів жінку начальник, взяв до себе додому бавити дитину, аби й справді згарячу дурниць не накоїла. Хай звикне до волі.
Давно те було. Згадуючи пережите, баба Саша все ж ніколи не нарікала на долю. Чи ж її вина, що сонце її життя не раз так безжально гасили чужа нелюдяність?
Автор – Ніна КОРОП.
Передрук матеріалу без гіперпосилання суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
