– Терпіння, ще трішки, і купимо нові розкішні меблі в спальню, – пообіцяв Павло.
Олена тихенько зітхнула й знову відклала симпатичні чобітки на полицю магазину. Павло завжди знаходив причини не купувати їй обновки, немов не помічаючи, що її старе взуття вже давно не вписується в контраст з його новими добротними черевиками. Їхня квартира виглядала ідеально, наче з дизайнерського каталогу.
Олена була природженим декоратором і навіть у маленькому батьківському будинку вміла створити затишок і гармонію. У просторій квартирі їй вдалося зробити справжнє диво, і Павло не упускав нагоди похизуватися перед друзями та родиною:
– Все зробив власними руками!
Олена скромно мовчала, як завжди. З дитинства мама навчала її, що чоловік завжди краще знає, що й до чого, і з цією думкою вона звикла жити. Вона стримувала емоції, приховувала навіть природну красу: носила волосся зав’язаним, косметикою не користувалася, а її шафа складалася лише зі скромних речей. Павло ж для себе грошей не шкодував – у його роботі це необхідно, адже бізнес вимагає презентабельності. А Олені, яка працювала вихователькою в дитячому садку, він казав, що скромність у одязі лише додасть їй поваги.
Її сестра Марина, на відміну від Олени, не приховувала своєї думки:
– Ну чому ти терпиш, Олено? Ти ж пам’ятаєш, як мама мовчки зносила батькові примхи, а він, коли мами не стало, швидко знайшов іншу. Подивися на себе – ти ж зовсім забула, яка ти вродлива, а все через його скнарість.
Одного разу Марина не витримала й прямо висловила Павлові своє «фе».
– Не подобається наша сім’я? Тоді не приходь із своїми настановами! – заявив той безапеляційно.
Відтоді сестри зустрічалися лише на нейтральній території.
– Олено, та ти ж через його постійну економію втратила тоді свій шанс стати мамою! – якось сказала Марина. – Не хочеш зізнатися собі? Адже ти тоді була при надії. І якби не тягала важкі речі на дачі, могла б уникнути таких наслідків.
Олена усвідомлювала, що сестра каже правду, але їй не було куди йти. У батьківському домі на неї вже не чекали, у Марини не було місця, а стара сільська хатина давно стояла пусткою й залишилася без електрики.
До того ж батько був би категорично проти, адже завжди вважав, що дорослі діти мають самі про себе дбати.
– У вихідні підемо в магазин за меблями, – якось сказав Павло, – я таку красу там знайшов!
Олена не любила вихідних. Ці дні означали лише нескінченні покупки, дачу та прибирання, іноді готування для гостей. Її батько більше не приходив до них після однієї з суперечок із Павлом, коли той вимагав, щоб тесть записав сільську хату на Олену – мовляв, її можна продати й вкласти кошти в бізнес. Проте батько категорично відмовився, бо вважав, що дім – це пам’ять про минуле, яке не можна продати.
– Олено, ти чуєш? У суботу підемо вибирати меблі, – повторив Павло.
– Добре, підемо, – відповіла вона.
Олена любила робочі будні, коли звучав щасливий дитячий сміх.
– Олено Миколаївно, погляньте, як я намалювала! – радісно вигукували діти. – А можна я не буду їсти весь суп?
Вона вміла відповідати на кожне запитання, витирати сльози, вигадувати цікаві історії про овочі, і діти їли суп без будь-яких умовлянь. Вихователі та батьки поважали її, а діти її обожнювали.
– Хмаринка захотіла змінити біле плаття на синє, бо цей колір подобався і річкам, і озерам, і квітам, – якось розповідала вона дітям.
– Олено Миколаївно, у мене також платтячко від веселки! – вигукнула маленька Настя, гордо хизуючись своїм новим убранням.
…У суботу Павло та Олена обійшли з десяток меблевих магазинів і знайшли підходящий гарнітур.
– Майже забув! Ввечері мій колега в гості зайде, треба буде дещо до столу купити, – додав Павло.
Поки він обирав напої, Олена зупинилася біля цукерок, придивляючись до вишуканої коробки з шоколадом.
– Олено, ти що тут робиш? Шоколад? Ого який дорогий! – вигукнув Павло. – Навіщо нам це? Я ж ось гарний напій вибрав – для колеги.
Під час планового огляду лікарка сказала, що Олені варто терміново звернутися до фахівця, і діагноз виявився невтішним.
– Лікування влетить у копійчину! – сердився Павло. – Це ж такі гроші! І тепер твій батько повинен продати свою хату.
Олена дуже сумувала за своїми вихованцями в дитячому садку і навіть під час лікування продовжувала подумки вигадувати для них казки. Попросила сестру принести зошит, щоб записувати і не забути нічого важливого.
Однак її повернення на роботу було недовгим. Недуга знову нагадала про себе. Павло сердився на фінансові витрати, батько роздумував над тим, чи продати сільське обійстя, а Марина викладалася на повну, щоб допомогти сестрі. Павло навіть попросив її частіше навідувати Олену.
– Ми називали тебе Промінчик, коли ти була маленька, – згадала Марина. – Ти завжди так гарно сміялася. А сусідський Андрій був твоїм найкращим другом. Казав, що коли виросте, обов’язково з тобою одружиться.
– Маринко, я розумію…
– Що ти розумієш?
– Все. Пробач мені. І дякую за все.
Одного ранку їй раптом стало легше. Здалося, що поруч з нею з’явився маленький білявий хлопчик, схожий на янголятко, й простягнув їй руку. Олена з полегшенням зробила крок йому назустріч…
У кімнату зайшов Павло:
– Олено, я тут шоколад приніс… Ти спиш?
Та вона була вже далеко…
