Марина сиділа на кухні, вперши погляд у порожнечу. Її подруга Олена уважно слухала, сповнена співчуття й тривоги.
— Я більше так не можу, — прошепотіла Марина, витираючи сльози рукавом. — Він прикривається дітьми. А я тоді кого виховую, не його дитину?
Олена мовчала, розуміючи, що зараз не час для порад.
— Приходить, грається з малою, а потім повертається до тієї, — Марина глибоко зітхнула. — Каже, що не кохає її, але дітей не може залишити. Що мені робити, подружко?
Олена прекрасно знала історію кохання кращої подруги. Зараз ставати на чийсь бік точно не варто. Тому почала обережно.
— А ти з ним говорила про це? Ну так, серйозно, без емоцій?
— Говорила, — Марина похитала головою. — Каже, що любить мене, однак не залишить дітей і не розуміє, що я від нього хочу узагалі.
Марині було тридцять. У двадцять три вона вийшла заміж вперше. Її перший чоловік був турботливим, але невдовзі після народження сина вони розлучилися.
Марина швидко зрозуміла, що їхні стосунки трималися лише на закоханості, яка не витримала випробувань побутом. Той все частіше дорікав дружині, на сина уваги не звертав.
Після розлучення Марина зустріла Олексія. Високий, харизматичний, із теплим поглядом і добрим серцем, він став її промінчиком світла в той час, коли вона склеювала своє життя до купи.
— Знаєш, я вперше за багато років відчуваю себе живою, — сказала Марина своїй подрузі на початку їхніх стосунків.
— Але ж він одружений — обережно нагадала Олена, для якої такі стосунки були не припустимі.
— Я знаю, але я не можу без нього.
Пів року вони були разом. Марина була готова на все, щоб бути поруч із Олексієм, навіть прийняти роль “любки”. Але одного дня вона зрозуміла, що при надії.
— Я йому сказала, — розповідала вона Олені. — Він мовчав, а потім сказав, що так не може. Що любить мене, але не може залишати дружину й доньку.
На тому стосунки і скінчились, здавалось. Через дев’ять місяців у Марини з’явилась донька. Коли вона вперше взяла її на руки, то мало не зомліла.
— Поглянь, та ж вона його копія, — прошепотіла мамі, яка сиділа поруч.
Олексій знав про дитину, але не бачив її. Але доля мала свої плани на них. Одного дня, Олексій випадково зустрів Марину з донькою в автобусі.
— Привіт, — швидше запитав ніж привітався.
Дівчинка, якій було вже три з половиною роки, підняла на нього очі й усміхнулася.
— Привіт, — відповіла вона й несподівано узяла його за руку, немов завжди його знала.
Марина мовчала, дивлячись на них, а сльози текли щоками.
— Це тато, — тихо сказала вона доньці.
Після тієї зустрічі Олексій почав приходити. Спочатку рідко, потім частіше. Він грався з донькою, розповідав їй казки, дарував подарунки.
— Я люблю вас обох, — сказав він якось Марині, коли донька заснула.
— Тоді чому ти не з нами? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
— Через дітей. Я не можу залишити їх, — відповів він, відводячи погляд.
— А наша дитина? Хіба вона не заслуговує на батька поруч?
— Заслуговує, — зітхнув Олексій. — Але я не знаю, як правильно вчинити у цій ситуації.
Марина часто думала про те, як усе складно. Вона любила Олексія, і була впевнена, що він теж її любить. Але щоразу, коли він ішов до своєї сім’ї, її підносило і ставило. ну як він може? Чому?
Одного разу, після чергового такого візиту, вона знову плакала на кухні, коли прийшла Олена.
— Марино, ти себе геть не цінуєш, подруго. так і проживеш в очікуванні? Зараз діти, потім що? Онуки, — серйозно сказала вона.
— А що мені робити? Я люблю його.
— Любов не повинна бути такою. Ти це розумієш, подруго?.
— Але я не можу. Я не хочу його втратити, — шепотіла Марина.
— А він? Що він робить, щоб бути з тобою?
Марина замовкла.
— Ти маєш подумати про себе й про доньку, — продовжила Олена. — Вона росте й усе бачить.
Наступного разу, коли Олексій прийшов, Марина вирішила поговорити з ним відверто.
— Олексію, так більше не може тривати, — почала вона.
— Що ти маєш на увазі?
— Або ти з нами, або ні. Обирай — вона замовкла.
— Ти ж знаєш, як я люблю вас, — відповів він.
— Любиш? Але кожного разу йдеш до іншої сім’ї.
— Марино, я не можу просто залишити дітей.
— А нашу доньку? Її ти залишаєш щоразу, як ідеш.
Олексій опустив голову.
— Я заплутався, — зізнався він.
— А я втомилася чекати, — тихо сказала Марина.
Того вечора Олексій пішов, а Марина довго сиділа на підлозі в кімнаті доньки, слухаючи, як вона дихає уві сні.
— Я зроблю все, щоб ти була щасливою, — прошепотіла вона.
Минуло кілька місяців. Олексій продовжував приходити, але Марина більше не чекала на його рішення. Марині стало зрозуміло, що він обрав з ким бути і це не вона.
— Я хочу, щоб ти був у житті доньки, — сказала вона Олексію спокійно. — Але далі я будую своє життя так як я собі хочу. Ти – батько моїй дитині. Все.
Олексій метався кімнатою, вискочив на балкон, повернувся:
— Тобто ти мене кидаєш? Після скількох років? Ти хоч усвідомлюєш як мені? Я кохаю тебе. Як ти можеш думати про іншого, коли я бачу у твоїх очах любов?
— Та й донька, як ти їй поясниш усе? “Я покинула твого батька”. Як вона це сприйме, ти подумала? Вона тобі подякує?
Марина розгубилась. Колишню рішучість мов рукою зняло. І знову вона сиділа на кухні і знову жалілась подрузі:
— З що мені це все? За що?
А й справді: за що?
Головна картинка ілюстративна.
