fbpx
Історії з життя
Олена тим часом подумки підраховувала, скільки ж це вони не бачилися? 6 років! Микола ніби поменшав, лисіти почав, зморшки під очима теж додавали віку. «А ми ж майже однолітки», — подумала. Таке знайоме-незнайоме обличчя. Звичайне й буденне. І чого вона так побивалася за цим чоловіком?

Оля крутилася перед дзеркалом. Причесалась, підфарбувала вії, обсмикнула міні-спідничку.

— Та гарна вже, гарна, — до кімнати заглянула Олена. — Годі чепуритися, а то ще сороки вкрадуть, угледівши твої блискітки у вухах та на одежі.

У відповідь Оля розсміялася, ніби зайшовся дзвіночок.

— Мамо, можна взяти твою сумочку?

Олена ствердно кивнула, мимохіть замилувавшись донечкою. 17 уже — не дитина. Різниця у віці між ними 19 років. Олена у свої 36 носить одяг майже однакового з донькою розміру — хіба що трохи ширша в талії. Дехто з подруг заздрить їй та все випитує секрети дієти. «Багато не їсти, особливо смачного та солодкого», — з іронією відказує їм Олена.

Подругам і невтямки, що її слова потрібно розуміти буквально. Не випало їй у житті ласувати досхочу смачненьким…

Дзвінок у двері перервав думки. Оля метнулася до передпокою.

Клацнув замок, прочинилися двері… й запанувала тиша.

— Олю, хто там? — стривожена Олена виглянула з кухні й теж заніміла. З руки випала й розбилася чашка.

На порозі стояв Микола — її колишній чоловік. Він і обізвався перший.

— Здрастуйте… Це я… Ось приїхав… — бубонів розгублено, переводячи погляд із дочки на дружину. — Оля вже така доросла, я спочатку подумав, що це ти, Лєно.

— А ти ще б через 10 років приїхав, тоді й зовсім нас не впізнав би. Чи ти думав, що без тебе донька не виросте? — Олена нарешті опам’яталася.

— Олю, впізнала? — звернулася до доньки. Та мовчки кивнула.

— Проходь, розповідай, чим зобов’язані твоєму візиту, — Олена насмішкувато дивилася на чоловіка. — А тебе, — звернулася до доньки, — здається, чекають. Із батьком ще зустрінетесь, звісно, якщо він зволить це зробити…

Микола сів скраєчку на стілець, ковзнув поглядом по кімнаті й тільки тоді перевів погляд на колишню дружину. Вона здавалася спокійною.

Олена тим часом подумки підраховувала, скільки ж це вони не бачилися? 6 років! Микола ніби поменшав, лисіти почав, зморшки під очима теж додавали віку. «А ми ж майже однолітки», — подумала. Таке знайоме-незнайоме обличчя. Звичайне й буденне. І чого вона так побивалася за цим чоловіком?

Запитання роїлися в голові, але відповіді вже не потребували. Ні суму, ні жалю не залишилося. Навіть зловтіхи не було від того, що ось він, її Микола, нарешті прибився додому…

— Розповідай, чого тобі треба від нас, — промовила відчужено.

— Лєно, можеш казати мені будь-що, я це заслужив. Хоча життя мені вже віддячило. Я хочу повернутися до вас… — випалив ці слова на одному подиху, запитально глянувши їй в очі.

Вона не відповіла. Помовчали. Розмова не клеїлася. Микола ще кілька разів поривався щось говорити, але збивався під холодним Олениним поглядом. Якби вона лаялася, плакала, дорікала — ще була б надія, але така байдужість… «Я їй не потрібен», — подумав, а вголос попросив:

— Можна я прийду ще? — і похапцем додав: — До Олі?

— Це вона сама має вирішувати. Сам бачиш, дочка вже виросла.

Коли Микола пішов, Олена спробувала розібратися в своїх емоціях — тільки втома і пустота….

…Перші п’ять років у шлюбі вони прожили щасливо. Не їхня вина, що в країні не стало стабільності й вона почала скочуватися до економічної прірви. Миколі, як і багатьом іншим на заводі, постійно затримували зарплату. Друзі вмовили поїхати на заробітки за кордон. Попервах ні вістей, ні грошей від нього не було. Як вони переживали, сумували за ним! Олена без сліз не могла дивитися на те, як Оля мало не щодня відчиняла шафу, де висіли Миколині сорочки, вдихала запах і казала задоволена: «Татом пахне». Далі почали надходити звістки, так і жили від одної до іншої, зрідка надходили сякі-такі гроші.

Олена працювала медсестрою в обласній  Мізерна зарплатня, така ж мізерна допомога від чоловіка — ледь зводили кінці з кінцями. Насамперед все робила для Олі, а самій — що дістанеться. Невтомно шукаючи виходу зі свого безгрошів’я, вступила на заочне відділення біохімічного факультету університету й після наполегливих пошуків улаштувалася в науково-дослідну лабораторію. Сумлінна, товариська, врівноважена — таких люблять у колективі, — Олена швидко тут прижилася. Легко поєднувала роботу з навчанням. А вдома підростала донька, якій була і за маму, і за тата.

Щоденний напружений ритм, клопоти не залишали часу ані жаліти себе, ані розслаблятися. Усе ще чекала Миколу, виправдовуючи та захищаючи його перед родичами. Однак віддаленість, байдужість чоловіка зробили свою справу. Тож коли їй переказали, що Микола за кордоном має іншу сім’ю, сприйняла це майже байдуже. Більше було гірко за Олю, хоча вона про батька вже майже не згадувала. А коли він нарешті приїхав, то… попросив про розлучення. Олена погодилась. А що було робити? Розбилися їхні стосунки, як ота чашка. На друзки. І хотів би, а не склеїш…

Донька, робота — її життя не виходило за межі цього кола. Звична, наїжджена колія давала і захист, і стабільність. Та цю рівновагу порушив сьогоднішній Миколин приїзд. Олена шукала і не могла знайти причини, яка спонукала б її до примирення. Зрада завжди стоятиме поміж них. Оля вже виросла, не сьогодні-завтра знайде свого судженого. Та і їй, Олені, мабуть, час подумати про себе — ще ж немає й сорока…

— Мамусю, це я, — почувся з порога голос Олі. — Ти як тут? Одна? — ніжно притулилася до щоки.

— Чому, доню, одна? З тобою. А далі як захочемо, так і буде. Нема чого нам, молодим і вродливим, журитися, усміхнулася до доньки. — Треба жити, Олю, сьогоднішнім днем..

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Олеся КОСТЕНКО.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!