“Он який будинок великий. Разом веселіше” – заспокоював мене чоловік після новини про те, що він забирає свою маму жити до нас. Я й собі зраділа, бо й справді у такому великому будинку потрібна була допомога. Та й поратись на кухні я не любила, тож з радістю віддала б ту “святу” жіночу місію свекрусі

“Он який будинок великий. Разом веселіше” – заспокоював мене чоловік після новини про те, що він забирає свою маму жити до нас. Я й собі зраділа, бо й справді у такому великому будинку потрібна була допомога. Та й поратись на кухні я не любила, тож з радістю віддала б ту “святу” жіночу місію свекрусі.

Валентина Дмитрівна, маленька і завжди усміхнена, переступила поріг нашого дому уже за тиждень. Її кімнату у комунальній квартирі, що в центрі міста, ми здали в оренду. Чоловік настоював на продажі, але свекруха поки була проти.

У нашому новому, великому і просторому будинку було вільних чотири кімнати, тож чоловік повів маму апартаментами обирати собі ту, яка її буде до душі. Обрала Валентина Дмитрівна з великим балконом і панорамними вікнами:

— Завжди мріяла про таку квартиру: великі вікна, а за вікном щебіт птахів у верхів’ях сосен.

Дивлюсь на чоловіка, а в нього сльози з очей. Підійшов, обійняв свою маму:

— Сподіваюсь тут ти будеш щаслива, мамусю. Ти так багато зробила для того, аби ми всі от тут опинились.

Чоловік заніс кілька чемоданів із речами у нову мамину кімнату і почалось наше спільне життя. Вже наступного ранку я мусила шукати свекруху будинком, бо ж її не було ні на кухні ні у вітальні. Знайшла у її кімнаті, на балконі із книгою.

— Ой, а я думала ви внизу, на кухні. – натякаю я їй, але та ніби й не розуміє, – Ви снідали?

Свекруха підвела погляд на мене і мовила:

— Так, я вже снідала, ще о шостій: приготувала яйце і рис. Ти ж знаєш, що у мене дієта особлива.

Я вийшла закипаючи від обурення. Якщо людина прокинулась о шостій у домі де крім неї є ще троє людей, то невже не можна було приготувати сніданок, холодильник же повен?

От так і пішло, що мама мого чоловіка жила не з нами а в якомусь своєму книжково-театральному світі. Чоловік придбав їй гамак і вона могла пів дня там собі лежати то читаючи, то дрімаючи. Добре, що хоч у своїй кімнаті лад наводила, але на тому все. Ніякої допомоги по дому я від неї не отримала. Ми все робили із донькою самі.

— Денисе, – не витримала я одного дня. – скільки так може тривати? Я не з заліза зроблена. Я натякаю, але твоя мама нічого розуміти не хоче. Невже так важко приготувати їсти, чи вимити підлогу у будинку? Зрештою, вона тут проживає. Мені образливо бачити, як вона сидить у кріслі гойдалці із черговою книгою не помічаючи нічого навколо, а я бігаю довкола з віником чи ганчіркою. Я розумію – у неї особливе якесь харчування, але ж вона кухар – чого не стане і не приготує нам їсти? Скажи їй, поясни.

Чоловік схиливши голову на бік заговорив, так, як ніколи до того. Кожне слово бриніло металом:

— Усе що тебе оточує, кожен сантиметр цього дому, кожен міліметр двору, наші магазини, наша майстерня – все завдяки моїй мамі. Ти не знала, але ж вона могла б бути балериною і в неї був неабиякий хист, та от у часи коли я на світ з’явився балеринам не виплачували зарплатню, а тато покинув нас виставивши на продаж двокімнатну квартиру у якій вони жили. Ота кімнатка у комуналці із порожніми стінами усе що залишилось моїй тендітній матері після розлучення.

— Вона зі мною малим на руках ходила збирати пляшки порожні. – продовжив Денис. – То єдиний заробіток який дозволяв придбати пляшечку молока і кілька картоплин матері на суп, чи як назвати оту порожню юшку. Вона мила під’їзди, шила ночами якісь пояси і возила їх продавати за безцінь оптом на якийсь ринок. Я ріс, а мама працювала на трьох роботах, бо ж оплачувала мені репетитора, адже я мав схильність до вивчення іноземних мов. Китайську, англійську іспанську я не сам по-собі вивчив, хтось мусив мені давати уроки.

— Заради того, аби я міг навчатись в інституті мама їздила у Польщу на роботи. Ти знаєш, вона ж не може бути на сонці. Її з тих полів кілька разів швидка забирала, але вона поверталась, бо мені потрібна була освіта. Мама завжди любила читати, але в неї на це не було часу ніколи. Я добре пам’ятаю ї книгу. Вона читала її років із п’ять. А знаєш чому? Мама була настільки вимореною після роботи, що засинала на першій же стрічці. Якщо моя мама хоче читати, лежати, чи дрімати у кріслі гойдалці – вона робитиме це і ти їй нічого не скажеш, чула мене? А якщо тобі потрібна помічниця, давай наймемо. Маму мою не чіпай.

От поясніть мені, як це все розуміти? Моя мама каже, що Валентина Дмитрівна просто користується моєю добротою і, що я не натякати, а прямо сказати мушу, що сама не справляюсь і ми повинні поділити обов’язки по дому.

Це ж нормальна практика, хіба ні? Не вік же книжки читати і в гамаку качатись? Та й хіба вона комусь послугу робила? Сина свого ростила.

Невже те, що вона забезпечувала власну дитину тепер звільняє її від елементарних обов’язків по дому, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page