Онучок мій, Назарчик, має тридцять три роки і живе від нас окремо. Вирішив знімати квартиру, щоб ні мені, ні батькам не надокучати.
Наталка сказала, що це гарна ідея і може й невістка скоро знайдеться.
А от мені дитину шкода – ні поїсти нормально, ні попрати, бо там не було ні бойлера, ні пральної машини, тому й така дешева оренда.
Я тоді з Назарчиком домовилася, що буду його одяг в себе прати. А далі я вирішила, що буду його запрошувати до себе хоч на вечері, а потім і з собою щось дам…
Та й поприбирати там вже треба, то я в нього ключ і попросила та прибрала там все гарненько.
І отак з того часу пішло, що я Назарчикові вечерю приготую і йому занесу, брудний одяг заберу і все поприбираю. Прийде дитина з роботи. А вдома й чисто і смачно пахне.
Отак я дитині допомагаю, бо ж яка у нього зарплата – сльози, а ще й за квартиру плати. А я й так собі готую, то я дитині не поділю?
Але пройшов і рік і другий, а онук все не веде нам невістку.
Я вже з донькою бідкаюся, що нам робити, бо вже й їй онуків хочеться, бо у всіх знайомих вже є, а у нас нема.
І ось так я побідкалася і сусідці, а та в регіт:
– А який йому сенс шукати собі жінку, коли ви як та скатертина-самобранка, все зробили і вас не помітно. А він мало того, що сам ні до чого не привчається, то й вашу працю не цінує. І жінку не буде шукати аби йому затишок навела, бо ж ви для цього є.
Я їй геть не повірила. Та ж жінку треба шукати для любові, а не для хатньої роботи. Просто чогось нема для нього коханої жінки!
– Ой, кохання, – не вгаває сусідка, – Та його там рік і нема, а побут вічний! От місяць до нього не походіть і подивіться, що буде.
Як я місяць дитину лишу?
Поговорила з донькою, а вона сусідку й підтримала:
– Нащо до нього ходити? Вже дорослий. А ви, мамо, не вічні!
Я вирішила триматися і сусідку собі в поміч взяла.
Телефонує Назарчик, а я наче занята, то нездужаю, то поїхала до подруги, то на базарі, то часу не маю!
Коли Назарчик почув, що я хвора, то приніс мені кілограм слив, які я дуже люблю.
– Ба, ти тільки не хворій, добре?
– Добре, дитино, а як тобі живеться?
– Знаєш, ба, я й не думав, що хатня робота така, не перероблювана, кожен день одне і те ж! Як ти тільки й до мене встигала забігати й у себе все робити? Я думав, що я багато заробляю, бо мені на все вистачає, але отак місяць на своїх харчах, то треба дуже економити.
– Так, дитино, дві зарплати краще, ніж одна,- кажу я.
– А в тебе ж пенсія ще менша, ба, тому я більше не буду до тебе приходити їсти!
– Навіть на пироги, – мені стало аж зле.
– Ні, на пироги я буду приходити! Ти чого!
Відтоді став Назарко більш самостійним і більше організованим. Одяг носить сам до мене прати, але вже не просить аби я у нього прибирала чи приносила їсти.
Моя донька тепер каже, що це я винна в тому, що син не жениться, бо надто його опікала.
А я все частіше думаю чи це не правда? Невже, я хотіла, як краще. а вийшло отак?
Але сусідка казала, що бачила з ним дівчину і я дуже надіюся, що нарешті це кохання!
Фото Ярослава Романюка.
