fbpx

Онука прийшла мене наче відвідати, але ж я знала, що розмова буде про квартиру. – Я знаю, що ви все заповісте Оксані! Але чи це справедливо? Ви будете спокійно на тому світі, коли знатимете, що я з мамою і малою дитиною і однокімнатній квартирі, а Оксана має свою квартиру і ще й вашу матиме?

Її слова ще довго дзвеніли в мене в голові, що медсестрі прийшлося мені давати заспокійливе.

Не мала Люба, донька моя, щастя. Все її життя пройшло в тій однокімнатній квартирі, чоловіка рано не стало і вона тягнула на своїх плечах доньку Іринку, мою онучку.

Натомість в моєї іншої доньки Валерії все йшло добре: чоловік добрий, донечка розумничка і своя двокімнатна квартира.

Валерія часто нас провідувала і піклувалася про нас, бо навіть дві пенсії не тримали на плаву, особливо, коли починають вилазити болячки.

А от старша донька не мала на нас часу, бо то чоловік у неї гуляв, далі пив, далі все з хати виносив.

Ми їй помагали, але було таке враження, що її проблеми множаться з кожним днем і вже неможливо щось зробити.

– Мамо, – казала мені Валерія, – Я вам продукти купую, а ви те все даєте Любі. Хай її чоловік береться за голову, а не живе на вашу пенсію і мої продукти.

– Ну що ти таке кажеш, – казала я Валерії, – Це збоку добре говорити, а попробуй з таким жити!

– То хай не живе, – відказувала байдуже Валерія.

Добре збоку говорити, а от стань на місце іншого і не будеш таким гоноровим.

А далі вже Любиного чоловіка не стало і мало б бути моїм дівчаткам легше, як вже Іринка пішла материними стопами та рано привела в квартиру чоловіка.

Як жити в малій квартирі такій родині? Звичайно, що через кілька місяців вже було по сім’ї, зате Іринка зрозуміла, що при надії.

І ось троє поколінь мої дівчаток живуть в однокімнатній квартирі та мають єдину мрію – жити в нашій квартирі.

І розумієте, я б віддала їм квартиру, віддала б, але ж не можу.

Справа в тому, що тепер мною опікується Оксана. Вже роки як опікується.

Валерії і мого зятя забрала дорога.

Тепер я є у Оксани, а вона у мене. І вона мене не покине, а я не можу ніяк їй полегшити життя, бо вона самотня через мене, розумієте, – самотня.

Чоловік як якийсь і трапляється, то не розуміє, що вона до мене приходить мало не кожного дня, щоб і провідати, і допомогти. Отак я їй світ зав’язала.

– Бабусю, я тебе нікуди не віддам, – каже мені на прохання віддати мене державі, – Це ж як я потім житиму на світі та дітей виховуватиму?

Але ж вона дітей може вже й не мати, бо їй сорок.

І чоловіка біля неї людського нема, і дітей може й не бути – то яке у неї радісне життя? Чому тут заздрити, що Ірина розказує? Заздрити бетонним стінам?

Ірина не розуміє, що має те, що Оксана може й не мати – дитя.

І тут я маю їй допомогти. Якщо б вона так захотіла мати дитя, то вже у її віці треба багато грошей. Ось і продасть мою квартиру і матиме гроші. І матиме шанс мати дитя.

А ще я знаю, що не зможу пояснити ні Любі, ні Ірині причину свого вчинку. Вони просто не зрозуміють, а ще й додадуть Оксані прикрощів своїми докорами і мені останні дні не дадуть пожити в спокої.

Ось вже мене й тут знайшли, хоч доти тільки Оксана приходила мене провідувати та носила їсти і все купувала. А Ірина прибігла з претензіями і навіть банан не купила мені.

І так вони звикли, що у них проблеми, а всі інші мають їм щось дати, але не навпаки.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page