Її слова ще довго дзвеніли в мене в голові, що медсестрі прийшлося мені давати заспокійливе.
Не мала Люба, донька моя, щастя. Все її життя пройшло в тій однокімнатній квартирі, чоловіка рано не стало і вона тягнула на своїх плечах доньку Іринку, мою онучку.
Натомість в моєї іншої доньки Валерії все йшло добре: чоловік добрий, донечка розумничка і своя двокімнатна квартира.
Валерія часто нас провідувала і піклувалася про нас, бо навіть дві пенсії не тримали на плаву, особливо, коли починають вилазити болячки.
А от старша донька не мала на нас часу, бо то чоловік у неї гуляв, далі пив, далі все з хати виносив.
Ми їй помагали, але було таке враження, що її проблеми множаться з кожним днем і вже неможливо щось зробити.
– Мамо, – казала мені Валерія, – Я вам продукти купую, а ви те все даєте Любі. Хай її чоловік береться за голову, а не живе на вашу пенсію і мої продукти.
– Ну що ти таке кажеш, – казала я Валерії, – Це збоку добре говорити, а попробуй з таким жити!
– То хай не живе, – відказувала байдуже Валерія.
Добре збоку говорити, а от стань на місце іншого і не будеш таким гоноровим.
А далі вже Любиного чоловіка не стало і мало б бути моїм дівчаткам легше, як вже Іринка пішла материними стопами та рано привела в квартиру чоловіка.
Як жити в малій квартирі такій родині? Звичайно, що через кілька місяців вже було по сім’ї, зате Іринка зрозуміла, що при надії.
І ось троє поколінь мої дівчаток живуть в однокімнатній квартирі та мають єдину мрію – жити в нашій квартирі.
І розумієте, я б віддала їм квартиру, віддала б, але ж не можу.
Справа в тому, що тепер мною опікується Оксана. Вже роки як опікується.
Валерії і мого зятя забрала дорога.
Тепер я є у Оксани, а вона у мене. І вона мене не покине, а я не можу ніяк їй полегшити життя, бо вона самотня через мене, розумієте, – самотня.
Чоловік як якийсь і трапляється, то не розуміє, що вона до мене приходить мало не кожного дня, щоб і провідати, і допомогти. Отак я їй світ зав’язала.
– Бабусю, я тебе нікуди не віддам, – каже мені на прохання віддати мене державі, – Це ж як я потім житиму на світі та дітей виховуватиму?
Але ж вона дітей може вже й не мати, бо їй сорок.
І чоловіка біля неї людського нема, і дітей може й не бути – то яке у неї радісне життя? Чому тут заздрити, що Ірина розказує? Заздрити бетонним стінам?
Ірина не розуміє, що має те, що Оксана може й не мати – дитя.
І тут я маю їй допомогти. Якщо б вона так захотіла мати дитя, то вже у її віці треба багато грошей. Ось і продасть мою квартиру і матиме гроші. І матиме шанс мати дитя.
А ще я знаю, що не зможу пояснити ні Любі, ні Ірині причину свого вчинку. Вони просто не зрозуміють, а ще й додадуть Оксані прикрощів своїми докорами і мені останні дні не дадуть пожити в спокої.
Ось вже мене й тут знайшли, хоч доти тільки Оксана приходила мене провідувати та носила їсти і все купувала. А Ірина прибігла з претензіями і навіть банан не купила мені.
І так вони звикли, що у них проблеми, а всі інші мають їм щось дати, але не навпаки.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
